Маленькі дітки — маленькі проблеми, великі дітки – великі бідки. Ніколи не вірила в правдивість цієї фрази, але коли мій син та донька стали дорослими і завели власні сім’ї — переконалася, що так воно і є.
Хіба ж я могла подумати, що в свої 60 з лишком буду розриватися між двома найріднішими людьми?
А все тому, що мій син дуже успішний бізнесмен, заробляє непогано і взагалі може багато чого собі дозволити. Виховують з дружиною Олею єдину донечку — Зорянку.
Якби не мій Степанчик — я б вже давно пропала. Після смерті чоловіка важко було і морально, і матеріально, то синочок всі клопоти на себе взяв:
– Мамо, ти працюй собі в своє задоволення, щоб вдома не нудьгувати, а за гроші не переживай. Я допоможу.
Тепер щотижня Степан з Олечкою навідуються до мене в гості. Завантажують мій холодильник всім, чим тільки можна.
Нещодавно невістка взагалі мені сюрприз влаштувала. З’явилася на порозі з великою коробкою.
– Галино Іванівно, це Вам!
– Що це?
– Нові чоботи. Ваші вже геть зносилися!
– Ти що! Вони ж такі дорогі, мабуть! То справжня шкіра?
– Ну, звісно! Приміряйте! Сподіваюся, вони вам сподобаються.
– Дякую тобі, моя люба, мені якось незручно…
– Та чого ж! Степан буде дуже щасливий, що наш подарунок вас потішив.
“В чому ж біда?” – спитаєте ви… На перший погляд, я й справді живу, як в шоколаді, але щасливою мене точно назвати не можна.
Серце обливається кров’ю щоразу, коли я приходжу до своєї донечки.
В Софійки життя склалося далеко не так, як в Степана. Вона вийшла заміж за скромного хлопця з багатодітної сім’ї. Я попереджала її, що з таким будувати сім’ю буде тяжко, але хіба ж проти кохання можна знайти якісь переконливі аргументи?
От тепер моя дівчинка ледве зводить кінці з кінцями. Поки працювала — можна було ще якось жити, але відколи вийшла в декрет з третім малюком, стало зовсім тяжко.
Грошей ні на що не вистачає. Я не могла спокійно на це дивитися, тому й віддавала Софії половину грошей, які отримувала від сина.
Одного разу навіть наважилася його попросити допомагати сестрі, але він відмовився:
– Мамо, вона вже доросла жінка, ще й заміжня. Чого ж Василь не крутиться, не шукає собі підробіток, щоб забезпечити сім’ю? Не нам з тобою про це хвилюватися.
З одного боку, я розумію його позицію, а з іншого — серджуся на нього за таку байдужість до життя рідної людини.
Вчора знову прийшла до Софії. Вона якраз наводила лад у шафі. Я як глянула на її зимові чоботи, мало не розридалася. Вони ледь тримаються купи.
– Донечко, чого ж ти собі нове взуття не купиш? На це страшно глянути…
– Та хіба ж в нас є на це гроші? Треба малому куртку купити, та й на суміші зараз такі суми йдуть…
Не можу я так! Віддам Софійці свої чоботи. В нас однаковий розмір ноги. От тільки, як це приховати від моєї невістки та сина? Уявлення не маю. Не хочу їх ображати.
Що порадите пані Галині? Як би Ви вчинили на її місці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!