Відколи почалась війна я жодного разу не була вдома. Та цьогоріч так закортіло додому на свята, разом за різдвяним столом зібратися. Зібрала дітей та й поїхали. Вдома відчинила моя мама, зраділа, хоча й здавалась розгубленою.
– А тато де?
– Немає його.
– Кудись пішов?
– Та ні. Він тут більше не живе.
– Що за дурниці ти вигадуєш?
– Доню, нам треба поговорити.
Річ у тім, що батьки все життя були для мене взірцем. Вони жили душа в душу й ніколи не сварилися. Як я мріяла мати саме такий шлюб. А тут всього за кілька років життя з ніг на голову перевернулося. Як таке може бути?
– Ми зрозуміли, що все не так ще коли карантин почався. Бачиш, усе життя ми багато працювали, вдома ніколи не були, майже не спілкувались. А тут – зачинені вдома 24 години на 7. Виявилось – насправді ми зовсім чужі.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Але ж чому ти нічого не казала?
– Я не хотіла тебе засмучувати. Згодом почалась війна, ти поїхала, а ми розійшлися.
– Але ж як тато впорається самотужки в 64 роки? Де він живе?
– Він ніколи не любив місто, тож поїхав в село і вже має там подругу. Часом мені телефонує, ми все ж переймаємось, чи все гаразд один в одного.
– А ти тут сама?
– Так, мені добре одній. Я читаю книжки, дивлюсь улюблені серіали. Мені так спокійно.
На мить у мене всередині защемило. Як так, все життя жити, а на старості розбігтися. Невже не страшно. Хіба ж люди не одружуються заради того, аби було з ким віку доживати.
Як гадаєте правильно зробили батьки чи ні?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!