Змалку я добре знала – на чоловіків розраховувати не можна. Мій тато увесь час зраджував. Мама це терпіла, доки одного дня він все ж не пішов до іншої, до речі її подруги. До мене він ніколи не приходив, грошима не допомагав. А жили ми з бабусею і саме її допомога нас рятувала.
Я зростала, не знаючи любові тата. Та коли дивилась на батьків своїх подруг, запевняла себе, що краще не мати ніякого, аніж такого. Згодом я виросла, мала чимало залицяльників, та усіх їх відштовхувала. Натомість увесь вільний час навчалась. Лишень в студентські роки я закохалась. Стосунки зі Святославом розвивались стрімко. Я завагітніла і він запропонував побратися.
У нас було чудове весілля. Та сімейне життя тривало не довго. Вже за два місяці я збагнула – це не моя людина. Він хотів, аби я з ним няньчилась, постійно скаржився на брак уваги. Я навіть народження дити не дочекалась – розлучилась.
– Ну, нащо ти так? Дала б йому шанс.
– А нащо? Потім лише важче буде.
Так ми й жили після народження доньки – чотири покоління жінок. Я займалась кар’єрою, а мама з бабусею сиділи з Настею. Згодом я вже обіймала гарну посаду, отримувала високу зарплатню. Тоді й зустріла Андрія. Він був солідним підприємцем, мав квартиру і гроші. Ми розписалися. Але й цей шлюб тривав не довго. Всього за рік він зрадив. Я не могла пробачити, а він лише виправдовувався:
– Ти надто холодна, чоловікові потрібна турбота, тепло!
– То може то ти не вмієш поводитись із жінками?
Ми розлучилися, я знову повернулася до мами. І вирішила, що сімейне життя – це не моє. Багато працювала, самотужки придбала квартиру. Ненька страшенно переймалася, що я вже ніколи не зустріну своє кохання. А я не розуміла, вона ж сама нікого, окрім батька, не мала.
І ось в 43 роки я наважилась на стосунки. Микола – зрілий чоловік, цікавий і розлучений. Він переїхав до мене. Та все повторилося знову. Вже за місяць він почав вимагати, аби я готувала йому, прасувала сорочки. Ще й з донькою спільну мову не знаходив, все скаржився, що Настя його не поважає. Я не витримала.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– А чого тебе поважати? Прийшов на все готове, ще й командиром бути хочеш.
Він образився зібрав речі й пішов. Я не надто засмучувалась. Натомість мама мало не плакала.
– Доню, тримайся чоловіка, з твоїм характером кращого не знайти!
– А нащо він мені? Немає ідеального – не треба ніякого.
– Що ти таке кажеш. Знаєш, як хочеться на старість, аби був поруч хтось. Просто, щоб поговорити, кіно разом подивитися. Врешті, аби швидку було, кому викликати, як раптом біда.
– В тебе бабуся є.
– А ось не стане бабусі – і я сама буду. А як я помру, Настя поїде – хто в тебе залишиться?
Ненька вмовляє, аби я помирилась з Миколою. Бо він добрий і надійний. Це правда, та я не хочу, аби хтось вказував мені як жити.
Скажіть, хто має рацію – я чи мама?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!