Все життя мама дбала про кого завгодно, тільки не про мене. Свого часу вона віддала квартиру моїй молодшій сестрі Каті. А для Ірини навіть поїхала в Німеччину, щоб і її забезпечити житлом. Я ж була у сім’ї найстаршою, тож мусила сама давати собі раду.
Тепер я одружена, маю двох дітей, ми живемо у двокімнатній квартирі, яку з Назаром придбали за власні заощадження.
Нещодавно я почула від сестер новину, що мама приїжджає. Чи в гості, чи надовго я не розпитувала. Мене не особливо цікавила доля тієї жінки, яка не хотіла навіть потурбуватись про мене. Та ще задовго до свого приїзду мама поцікавилась і тим, як я влаштувалась і спитала, чи можна до нас заїхати. Я здивувалась, але не стала їй відмовляти.
Мамі моє житло сподобалось і вона захотіла затриматись у нас на кілька днів. Уже минув тиждень, а мама досі живе у нас:
– Доню, ти ж мене не виженеш? – каже вона мені. Я ж добре пам’ятаю, як свого часу вона обділила мене своєю увагою. Мама не хоче повертатись за кордон. Каже, що Каті вона не потрібна, та й на Ірину нема чого розраховувати.
– Тільки ти – єдина опора, – переконує вона мене.
– Але ти, коли дарувала квартиру Каті, мусила на щось розраховувати. І як для Іри купляла житло, хіба не планувала з часом до неї переїхати?
– Доню, але у них свої сім’ї!
Виходить, що весь цей час я мала чекати її з розпростертими обіймами. Хто ж знав, що мама згадає про мене лише у старості. В мене також своя сім’я і турботи. І Назар не дуже радий ділитись нашим простором із тещею.
– Хай трохи поживе у нас, – каже він, – а далі треба щось вирішувати.
Я дорожу стосунками з чоловіком і в нас вдома справді не так багато місця. Я не можу вигнати маму на вулицю. І як бути із сестрами я не знаю.
Ми з чоловіком почали відкладати гроші, щоб купити мамі окреме житло, але щодня сваримось. Сестри ж навіть не намагаються докласти найменших зусиль, щоб подякувати мамі за турботу. Я втомилась, невже це я маю робити все для комфорту своєї мами? Хіба я чимось перед нею зобов’язана?