– Ну, ти сама точно не залишишся, троє дітей і безліч онуків! – казали усі знайомі.
І я в цьому не сумнівалася. Виховувала дітей порядними людьми, до роботи привчала. В мене старша донька Світлана і два сини – Віктор і Володимир. Згодом діти поїхали на навчання, я пишалася усіма їхніми здобутками.
Минали роки, діти вже свої сім’ї знайшли. Донька поїхала на заробітки та там вийшла заміж. Сини тут залишились. Я завжди охоче допомагала їм з дітьми, бавила онуків, доглядала їх, коли хворіли.
Та виросли й онуки. Про мене почали забувати. Дедалі рідше заходили в гості діти, а онукам взагалі діла до мене не було. Та я намагалась їх не засуджувати, ставилась із розумінням. Аж поки я не захворіла.
Після тривалих обстежень лікар констатував:
– У вас є пухлина, але вона не велика. Треба лікувати.
Дітям я навіть не сказала, самотужки на хімію поїхала. Добре, що гроші мала. Та мій стан після цих процедур був жахливим. Я навіть з ліжка не могла встати. Медики мені радили:
– Зателефонуйте дітям, вам потрібна доглядальниця. Якби ж молода, а тут вік такий!
Врешті я погодилась. Зателефонувала синам. Вони приїхали не відразу, а лише на вечір. Та я все розумію, робота, справи. Після тривалої розмови з лікарем хлопці почали сперечатися. Певно, вони думали, що я сплю і не чую.
– Я не можу забрати маму. Куди? В мою конуру?
– А в мене Катя не схоче. Ми й так щодня сваримось!
Тиждень я лежала в лікарні. А тоді Володимир мене забрав. Лишень не до себе, просто відвіз мене додому. Я зателефонувала Світлані, та вона лише повідомила, що ніяк не може приїхати.
Якийсь час мені вдавалося справлятися самостійно. Та після другої хімії я геть ослабла. Часом навіть з ліжка встати не могла. Одного разу так і пролежала увесь день. Сини навіть не приїхали перевірити, чи я жива. Від розпачу я почала кричати:
– Допоможіть! Я встати не можу!
Кричала так, що чути було, мабуть, на весь під’їзд. Раптом у двері постукали. Я почула.
– Як відчинити?
– Не знаю, встати не можу.
Це була сусідка Маша. Вона викликала майстра, який допоміг відчинити. Увесь день ця свята жінка сиділа зі мною. Допомогла встати, помитися, поїсти. А тоді сказала:
– Я до вас і завтра зайду.
– Та ти дивись, як вийде. Я все розумію.
Та вона прийшла. А надалі щодня приносила мені свіжу їжу, допомагала по господарству. А в неї в самої життя важке. Чоловік покинув, дитина підростає. Я це розуміла. От і вирішила – платитиму їй гроші, половину пенсії, а там побачили. Синам такий варіант сподобався. Своїх грошей не давали. Та дещо їх все ж бентежило.
– Ти не думай на Машу квартиру переписати. А то може вона аферистка, того тобі й допомагає.
– А може просто добра людина? Не думали про це?
– Знаю я таких добрих.
Насправді я вже й думала про такий варіант. Якщо дітям я не потрібна, може хоч чужа людина мене доглядатиме.
Як гадаєте, варто переписати квартиру Маші?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!