Пан Микола разом зі своєю дружиною Софією були однолітками. На свій вік він мав дуже гарний вигляд, бабці не так пощастило — у неї було багато проблем зі здоров’ям. Оскільки дітей подружжя не мало, то допомоги просити не було у кого.
Одного дня пані Софія втратила свідомість в громадському транспорті. На жаль, люди виявились байдужими до старенької й не звертали на неї уваги. На одній із зупинок в автобус увійшов я, побачив бліду бабцю й не чекаючи викликав допомогу. Та було вже надто пізно, вона померла. Я не зміг спокійно піти далі, адже був свідком смерті, тому вирішив прослідкувати, щоб хтось зателефонував її рідним. Мені сказали, що жінка не має нікого, окрім чоловіка. Я йому зателефонував і розповів про смерть дружини. Пан Микола довго плакав, коли дізнався, але прийшовши до тями і почав мені дякувати.
– Дякую тобі, хлопче!
– Пробачте, але я не зміг вже нічого зробити.
– Ні, ти зробив все, що було у твоїх силах! І я тобі за це щиро вдячний! – крізь сльози говорив дідусь.
Слова незнайомця настільки закарбувались в моєму серці, що мені захотілось відвідати дядька та познайомитись. Через тиждень після похорону я завітав до його помешкання. Дідусь виявився дуже охайним та господарським, не любив безлад. Зав’язалась у нас тоді розмова, довга, але дуже цікава. Розповідав пан Микола про свою молодість, про дружину, про те, чим захоплюється. Натомість я поділився розповідями про свою сім’ю. Ми з дружиною Уляною та маленьким сином жили в орендованій кімнатці та старались накопичувати на власне житло. Жили бідно, але вірили, що настануть кращі часи. Почувши це, пан Микола сказав мені:
– У мене виникла ідея! Але я не знаю, як ти на це відреагуєш, — обережно мовив він.
– Яка? – із цікавістю запитав я.
– А що, якби ти зі своєю сім’єю перебрався в мою квартиру?
– Ви пропонуєте нам жити з вами?
– Так! У мене місця багато, квартира велика, а я живу сам. Разом з вами й мені веселіше буде.
– Пане Миколо, ви мене здивували! Не знаю, що й відповісти. Мені якось незручно, адже ми ледь знайомі.
– Нічого! Хіба це перешкода? Справді, я буду тільки радий. Водночас буде можливість ближче познайомитись.
– Дякую вам. Я пораджусь з дружиною і дам відповідь.
Того ж вечора, я розповів дружині про дідуся та його пропозицію. На диво, вона добре відреагувала та погодилася пожити з дідусем Миколою. Тому через деякий час, ми перебрались до нього.
Спочатку було дуже незручно, але поволі ми звикали і до дідуся, і до його звичок. Простору для нас було справді більше та й старенький прив’язався до нашої сімейки, ми завжди разом вечеряли, багато спілкувалися. А ще наш синочок Марко дуже любив його, постійно ходив з ним гратись. Згодом у нас народилась ще донечка. Пан Микола був на сьомому небі від щастя і няньчив наших дітей немов своїх.
Шкода, що така ідилія тривала недовго. Через 5 років здоров’я діда почало конкретно його підводити. Я, звісно, допомагав йому, як міг, але коли мене не було вдома, я просив це робити дружину. Спочатку вона все виконувала без претензій, але згодом їй набридло.
– Чому я маю возитись з тим дідом? Ніби справ інших не маю, — верещала вона.
– Уляно, ти геть здуріла? Говори тихо, що як пан Микола почує?
– Ну нехай чує! Він мені вже набрид! Постійно шморгає тими ногами…то занеси йому, то принеси. В будинок перестарілих його влаштувати треба! – сердито говорила Уляна.
– А ти забула у чиїй хаті ми знаходимось? Це так ти йому вдячна? – рознервувався тоді і я.
На жаль, нашу сварку почув пан Микола. Проте він нам ані слова не сказав. Пішов у свою кімнату та довго не виходив. Не прийшов навіть вечеряти з нами. Яким би він не був, а скільки доброго зробив для нас, а ми так “віддячились”. Уляна відчувала свою провину, але просити пробачення не поспішала. Не ображався пан Микола тільки на дітей. Вони йому допомагали, а він допомагав їм. Робив з ними домашню роботу, розповідав багато цікавих та пізнавальних історій. Одним словом, вони були в захваті від дідуся, тому дружина стримувала себе тільки через них. Однак через рік дід серйозно захворів.
Якось прийшовши з роботи, я зауважив, що у його кімнаті дуже тихо. Зазвичай голосно звучало радіо, він навіть любив коментувати, але тоді я увійшов, щоб перевірити як його самопочуття і, на жаль, побачив, що серце дідуся вже не б’ється. Цього дня не стало пана Миколи — світлої людини, яка прихистила нас, незнайомих йому людей.
Через місяць після його смерті, став я прибирати у його кімнаті й знайшов скриньку з листами. У конвертах було 4 записки, для мене, Уляни, сина та доньки. Крім того, старенький поклав для кожного з нас гроші, які відкладав зі своєї пенсії. Мені потекли рікою сльози, коли побачив заповіт — все майно він заповідав мені.
– Як же виявляється він нас любив, — ридаючи говорила Уляна.
– Так! Наш дідусь Микола! – казали діти.
Його добре серце вразило нас усіх, так хотілося сказати слова вдячності, проте вже було пізно. Ось так буває у житті.
Як вам вчинок дідуся?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!