Я вже давно працюю в кафе, що знаходиться неподалік від центру. Тут досить великі ціни, тому похід в такий заклад собі може дозволити не кожен.
З цієї причини не важко уявити моє здивування, коли я побачила на порозі залу хлопчика, якому на вигляд років 14.
Він сів за столик, замовив склянку води, витяг книжку і просидів так до самісінького вечора. Взагалі, керівництво закладу не дозволяє займати столик тим клієнтам, які нічого не замовляють, але нікому з персоналу язик не поворухнувся вигнати малого. Надворі ще й дощ лив, наче з відра.
Відтоді хлопчина почав приходити до нас щодня. Ми йому повідомили про те, що потрібно щось замовляти, аби мати змогу сидіти за столиком. Він нічого не просив і не скиглив, витягав свої пом’яті гроші і замовляв щось мінімальне, бодай чай або сік.
Мені стало дуже цікаво, чому дитина зовсім не поспішає зі школи додому. Він же, мабуть, голодний, та й відпочити хочеться.
Кожного дня я намагалася розговорити нашого юного відвідувача, і мені таки це вдалося.
Дмитрик (так звали хлопця) розповів мені про те, що його мати після смерті батька вийшла заміж вдруге. Вітчим, звісно, геть не подарунок. Постійно пиячить і ображає дитину. Навіть вчитися не дає. Якщо побачить, що вночі світить світло – одразу б’є малого книжками.
Вдень вчитися теж неможливо, бо ж той п’яниця змушує Дмитра виконувати за нього усю чоловічу роботу в квартирі.
– А що ж мати? – обережно спитала я.
– Спершу захищала, а тепер і сама не проти на мене накричати. Дуже вже боїться самотньою залишитися.
– Невже у тебе більше немає інших родичів, які могли б про тебе подбати?
– Є бабуся, але вона ж вже старенька. Мабуть, не захоче мене бачити, – сумно відповів хлопчик.
– А ти спробуй! Раптом все не так, як ти думаєш.
Після тієї розмови Дмитрик цілий тиждень не з’являвся в нашому кафе. Я вже почала хвилюватися.
Після вихідних він таки прийшов знову. Я вперше за увесь цей час бачила його таким радісним і щасливим. Нарешті на його обличчі з’явилася прекрасна посмішка.
– Як справи? – спитала я.
– Це Вам! На знак подяки, – сором’язливо пробурмотів Дмитро, простягнувши мені пакет з пиріжками.
– Звідки це у тебе? І за що подяка? – усміхнено спитала я.
– Тепер я живу з бабусею. Це вона для Вас спекла. Моє життя кардинально змінилося, бо послухав Вашої поради. Втік від батьків, які заледве мене відпустили. Зате тепер я з бабунею. Ніколи не думав, що на світі є людина, яка так мене любитиме.
На моїх очах виступили сльози. Я обійняла Дмитра, а він пообіцяв, що наступного разу обов’язково навідається в кафе разом із бабусею.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!