Правильно кажуть “гарні родичі ті, яких ти рідко бачиш”. Хочу поділитися з вами своєю історією.
Отож, десь наприкінці серпня до мене зателефонувала троюрідна сестра Віолетта. І одразу почала розпитувати солодким голосом, як мої справи, як моя мама, як життя.
– Слухай, тут така справа. ти ж мою доньку пам’ятаєш? Христинка! Ми ще на Різдво приїздили.
– Так, так.
– От вона планує вступати до Львова, у Політехніку. А ти ж якраз неподалік живеш. І можна в тебе Христя поживе? Сама ж розумієш, як їй важко буде в новому місті, у гуртожитку з чужими людьми. А тебе вона знає, буде комфортніше. Нехай там поживе місяць, за той час знайде собі нормальну квартиру для оренди. Бо ціни на житло просто космос, ми ледь нашкребли на оплату навчання.
Мені стало шкода Віолу та її доньку. Тим паче ми родина, чому б не допомогти? Всі ми колись були студентами і знаємо, як важко пристосуватися до нового міста. Однак, поселити її у нашу з чоловіком двокімнатну квартиру – погана ідея. Не хочу, аби Христина спала у прохідній кімнаті.
Якраз згадала за квартиру своєї доньки Олени. Вона ще декілька місяців тому поїхала у Польщу на роботу і залишила мені ключі від її квартири. Також дві кімнати, нормальний ремонт, і розташована за 15 хвилин ходьби від Політехніки. Ми з чоловіком колись, ще роки 2 тому, купили їй цю квартиру. Ну ми ж батьки, мали допомогти дитині!
Я запитала в Олени, чи не буде вона проти. “А чому квартира пустуватиме. Нехай Христя там поживе, їй легше добиратися буде. Я нічого не маю проти, вона ж моя родичка” – радісно відповіла у слухавку донька. Тому я зателефонувала до Віоли і дала добро – можна вже 1 вересня заселятися
– Галюня, я тобі так вдячна, так вдячна! Ой, ти нас від таких боргів врятувала, бо ми аж кредит брали їй на навчання. Обіцяю, що Христя буде себе чемно та виховано поводити, – казала сестра та переносила речі доньки у квартиру.
На перший погляд, Христя мені дійсно здалася також приємною і, я б навіть сказала, тихою дівчиною. Правда, мене трохи здивувала кількість речей – чотири валізи та ще декілька маленьких пакетів. І це не тарілки або постіль, а одяг. Помітила, що серед взуття були й зимові чоботи, дві курточки та ще гольфи, хоча тоді на дворі було досить тепло!
І не дарма така велика кількість речей мене насторожила. Ми ж домовлялися з Віолеттою, що її донька поживе місяць та переїде. Але вже у жовтні до мене знову зателефонувала сестра та почала нарікати:
– Та житло не знайшла, уже все дороге. А за місце у гуртожитку ніяк домовитися не можемо, хочуть, аби ми дали на лапу. Але які там кімнати – просто жах. Таргани, підлога скрипить, нема теплої води. Нехай вона ще місяць у тебе поживе і точно переїде!
Якось мій чоловік приходить з роботи і дає мені платіжки за комунальні послуги – а там ціни нереальні, ніби не одна дівчина живе, а велика компанія!
– Вода більше тисячі гривень. А світло? Вони там якусь дискотеку роблять?! – дорікав чоловік.
Ми вирішили заплатити (вийшло майже 3 тисячі гривень), аби не було боргів. От вже жовтень добігає кінця, а Віолетта все відтягує “потім, потім, потім”. Однак, намалювалася ще одна проблема. Моя Олена сказала, що вже 15 листопада приїде додому. Ну а як вона житиме у власній квартирі, де чужа людина?
– Добре, добре, я передам Христі, аби вона збирала речі, – роздратовано казала у слухавку Віолетта. Ніби ми її вже і негайно проганяємо з її квартири!
У неділю я вирішила прийти на квартиру, глянути, чи все добре. Однак, мої ключі не підійшли. Стукаю раз, другий, третій, вже й на дзвінок тисну – марно, нікого нема. Віолетта не відповідала, Христина також. Вже помалу починаю нервуватися та телефоную до чоловіка. За 3 хвилини він був вже на порозі.
І тут на нас чекав справжній сюрприз:
– Галю, замок не наш. Дивися, вони їх змінили.
– Господи, що робити? Це ж нас обікрали? Боже, у мене зараз серце з грудей вискочить!
– Не хвилюйся, зараз я зателефоную до знайомого. Він працює у поліції.
Вже за 10 хвилин до нас приїхав кум Василь з відділку. Ми розповіли про все. У мене аж руки тремтіли та заїкалася.
– Нічого, зараз замок вріжемо та зайдемо всередину. Якщо маєте підозру, що щось вкрали – викликайте понятих, сусідів можете покликати.
Ми заходимо у квартиру і я просто втратила дар мови. Багато різного взуття, чоловічі та жіночі куртки, на кухні повна склянка недопалків, брудний посуд. Ще й надувний матрац та ковдра на підлозі. У спальні повний гармидер – розкидані речі, пересунуті меблі, надщерблене скло у шафі. Але всі дорогі речі та техніка на місці.
– Ніби нічого не вкрали, але навіщо замки змінювали?
– Видно, що тут не одна жінка жила, як ви казали.
І якраз у цей момент до квартири заходить Христя. Не сама – ще одна дівчина та два хлопці:
– Ой, пані Галю, а ви чому прийшли?
– А що ти тут влаштувала? Це що за гармидер? Ти тут бордель розвела?
– Та просто ми з друзями жили, разом веселіше!
Тоді у мене всі пазлики у голові склалися – чому матрац на кухні, чому такі великі платіжки за комунальні послуги і чому Віолетта все так відтягувала переїзди доньки.
– Даю тобі годину, аби це все прибрати!
Я вийшла на вулицю, аби провітрити голову, а чоловік з кумом залишилися у квартирі – треба ж проконтролювати, аби вони дійсно з’їхали геть та не вкрали речі.
– Віолето, твоя донька жила не сама! вона ще якусь компанію заселила!
– А що тут такого? Це її подруга та хлопці, вони собі разом жили, то ж веселіше.
– Ти говорила, що донька тільки місяць поживе. А так вийшло, що вона вже третій місяць безцеремонно гостює у мене. Навіть за комуналку не платить!
Тоді я почула від Віолетти, яка я погана, жадібна та скупа людина. Ну ви уявляєте це собі? Тобто я пустила її доньку, але все одно вийшла винна у цій ситуації?
Я заблокувала номер Віолетти та Христі, змінила замки у квартирі та ще й поставила на сигналізацію. Нехай буде таким оберегом від непроханих гостей.
За день до приїзду Олени я навкарачки повзала, аби відмити хату від тих горе-гостей. На щастя, донька нічого не помітила і навіть дивувалася, як все чисто. Думаю, що не треба їй знати, як тут Христина “господарювала”.
Мораль цієї історії така – ніколи нікому не робити добро. Бо родичі ще ті нахабні свині, сядуть вам на голову та ніжками гойдатимуть. Краще повчіться на моєму прикладі, аби на такі граблі не ставати!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!