Мій чоловік зараз на передовій. Він завжди людина-оптиміст, але в тій розмові телефоном я вперше відчула його стурбованість.
– Люба, послухай, що я тобі скажу! Піди запишися на курси по домедичній допомозі! Не гай часу. А братові своєму скажи нехай здає на права, але тільки на механіці!
Я не могла зрозуміти чому він мені це говорить, та за мить почула пояснення від якого сльози самі накотилися…
– Військові закінчуються, Люба! Закінчуються. Привозять 300, залишається 40. Боже, скільки побратимів вже не в строю… Дуже добре, що люди волонтерять, скидають гроші на армію і вірять в ЗСУ. Але цього недостатньо!
Але скажи, мені, скільки з них вміють надати домедичну допомогу? Скільки з них можуть їздити не на автоматі? Тут немає вантажівок на автоматі! Повір мені і зроби, як я прошу!
Не подумай, що я дзвоню, щоб якось тебе злякати, зовсім ні. Я переживаю, щоб ти була готова. Невідомо, як далі підуть справи, у країні війна.
Я послухала його. І вам від щирого серця рекомендую. Як же втомились наші захисники, скільки вже не повернуться… жаль і боляче це розуміти…
Комусь доведеться їх замінювати…Я сподіваюсь, що цих навичок не доведеться застосовувати, але краще знати і вміти, аніж розгубитися і не змогти допомогти собі чи ближньому.
А ви вмієте надавати домедичну допомогу?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!