Прикро усвідомлювати, що великою рідкістю зараз стали міцні сім’ї. У кожного свої причини на таке, але факт залишається фактом. Найгірше, коли внаслідок цього хтось знаходить себе у чужій сім’ї та обриває всі старі зв’язки. Та й ставлення дітей до батьків зараз сильно пішло нанівець.
Те є саме трапилося і в моїй зі сім’ї. Прикро про таке писати, але нічого вдіяти не можу. Винуватцями того, що я змушена тут виливати вам душу стали мої рідні діти. Тож буду дуже вдячна за слушну пораду.
Мені виповнилося 58 років. У мене є чоловік і двоє дорослих дітей. Я досі працюю, але вже починаю думати, що пора йти на пенсію. Вік уже не той, щоб бігати туди-сюди. Зрештою, за життя я встигла домогтися багато чого. Маю й чимало накопичень – не дарма ж стільки працювала. Загалом, життя як у всіх: радію з того, що маю.
Ще як діти були менші, то клопотів було трохи більше. За ними потрібно було дивитися. Усе лягло на мої плечі. Чоловік, як і решта, стверджував, що це не його справа дітьми займатися. Різниця у віці між дітьми 2 роки. Ніколи навіть не бачила, щоб вони сварилися чи щось таке. Якось, дякувати Богові, виросли дуже мирними. Може, завдячувати цим маю чоловікові. Він купив чотирикімнатну квартиру, тому кожен мав свій куточок і не набридав іншому. Саме те, що потрібно підліткам.
З іншого ж боку діти ходили в одну школу, всіляко допомагали одне одному, але потім вступили в різні міста і зв’язок трохи обірвався. Бачилися тільки тоді, коли додому приїжджали.
Син у мене хороший, але довго не міг знайти собі дівчину. Були спроби, але все марно. Він важко переживав кожне розлучення. Я дивитися на нього навіть не могла в ті періоди, так мені було його шкода.
Доня ж, навпаки, сама не хотіла заміж, думала про кар’єру і навчання. Але доля вирішила все за неї. Знайшла дочка собі хлопця і через рік вони побралися. Потім народився онук, і дочка стала класичною домогосподаркою. Уже ні про розвиток, ні про кар’єру навіть не йшлося.
Але життя потішило й мого сина. Знайшов він собі наречену. Дівчина ніби непогана, спокійна, вихована. Весілля вирішили не робити, просто розписалися. Ми з чоловіком подарували їм чималу суму, бо розуміли, що діти ще молоді, їм треба. Далі син узяв кредит на квартиру та на авто. Ну але це вже були його проблеми. Отак я розприділила дітей і, здавалося б, могла вже видихнути з полегшенням.
Втім, далі стало тільки цікавіше. Почну з доні. Вона вчилася на вихователя, тому діток, зрештою, любить. Зараз думає дати діток в садок і повернутися до роботи. Вона хороша господиня, але не любить цього домосідства. Постійно прагне чогось нового. Каже, що стіни на неї сильно давлять.
Частково я її розумію. Саме подібне проходила.
Зате мій зять цього збагнути не може. Йому не дуже до душі, що доня хоча покинути господарство і піти на роботу. Він каже, що сам готовий її забезпечувати, а та, мовляв, хай сидить на кухні і борщі варить. Ось і сваряться через це часто. А як тільки доня починає аргументувати позицію, він дорікає їй тим, що та живе в його квартирі і він може з легкістю зібрати її сумки і відправити до мене. Це прикро. Донька мовчки хилить голову і слухає його. Хоча я вже сто разів просила її начхати на все і повернутися в батьківський дім. Але тій шлюбу шкода.
Та й у сина зі шлюбом не краще. Дружина почала показувати свій характер і тепер постійного його пиляє. Там усе довкола грошей крутиться. А далі вже йдуть побутові питання. Невістка каже, що молодість у неї одна, і заробляє вона тільки на себе. Зате кредити та утримання сім’ї лежить на плечах мого сина.
Тому частково розумію сина і його вчинок. Він зустрівся із сестрою, поскаржився їй на життя. Та його підтримала і на свого коханого пожалілася. І ось вони разом вигадали план. Приїхав до мене синочок і каже, що в моєму віці вже час писати заповіт. Квартира їм потрібна та гроші наші. Я не маю нічого проти, усе одно їм все залишу, але не так швидко.
Я все розумію, але на той світ іти ще не збираюся. А діти дорослі, поки якось самі впораються. Втім, син був абсолютно непробивним. Просто вимагав від мене того заповіту.
Я пішла радитися з чоловіком. Обоє вирішили що краще буде, якшо ми квартиру нашу розміняємо. Двокімнатної нам вистачить із головою, та й платити менше треба буде. А гроші, що залишаться, розділимо між дітьми.
Ми- то погодили такий план, але ставлення до дітей у нас тепер дуже змінилося. Розпестили ми їх сильно. Тому надалі можуть не чекати від нас ніякої допомоги. Ми своє відпрацювали, тепер час пожити для себе. А то все віддала дітям, а вони такими нахабами виросли. Тепер вирішуватимуть свої проблеми самі.
Не знаю, чи не занадто це суворо, але все ж, треба якось навчити їх поваги, якщо не змогли зробити це в дитинстві. Краще ж пізно, ніж ніколи.
А ви як гадаєте?
Зробили б так само?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!