Хочу розповісти історію, яка трапилася зі мною кілька років тому. Мене просто виставили за двері, а чоловік не міг захистити, оскільки додзвонитися до нього було неможливо, там, де він працює, проблеми зі зв’язком.
З немовлям на руках я пішла до своєї матері, адже не могла просто сидіти в під’їзді. В батьківській двокімнатній квартирі ще проживає мій брат з дружиною та дітьми, тому матір не дуже зраділа, коли ще побачила мене на порозі з дитиною. Рідні мені поставили умову — я зможу проживати з ними, якщо буду всіх обходити. В мене на той момент вибору не було, тому я погодилася, сама з нетерпінням чекала, коли приїде вже мій коханий з відрядження і вирішить цю ситуацію.
Той період був просто жахливим, на руках дитина, яка потребує постійної уваги. Окрім того, мені потрібно було вставати о 5 ранку, щоб зготувати всім сніданок, потім відвести племінників до дитячого садка. Приходила додому, а там вже треба перемити весь посуд та й розпочинати приготування обіду. Немовля плакало, оскільки дитині просто не вистачало уваги. Натомість матір з братом кривилися й говорили:
– Нехай поплаче, дітям це корисно. Йди щось роби, а не тягай дитину. Тому твій син постійно і плаче, бо ти йому спокою не даєш.
Такого від рідних я не очікувала, навіть не могла повірити в те, що ми стали настільки чужими. Плакала вночі в подушку, оскільки розуміла, що у відповідь нічого сказати не можу — мене б одразу виставили за двері.
Далі заспокоювала себе лише приїздом чоловіка, і ось цей день настав. Тоді я одягла сина й помчала на вокзал. Чоловік вийшов з вагона, я зі сльозами щастя кинулася до нього на шию, а він відчепив від себе мої руки, розвернувся і пішов, не сказавши ні слова, і навіть не глянувши на дитину. Такого я точно не очікувала, що ж таке трапилося? Куди мені тепер податися з сином? Постійно проживати з мамою я не зможу, в мене вже не було сил повертатися туди.
В той день я просто сиділа на дитячому майданчику і роздумувала про своє життя. Пройшло декілька годин, як пролунав телефонний дзвінок:
– Приїжджай, я все знаю. Допоможу чим зможу.
На іншому кінці слухавки говорила бабуся мого чоловіка. Я одразу взяла сина й помчала до неї.
– Твоя свекруха ще в молодості мені багато прикрості робила. Гадюка ще та. Неодноразово чула, як намовляла свого сина про те, що ти дитину не від нього народила. А коли він поїхав у відрядження, то взагалі сказала, що ти переїхала до коханця. Ну як так можна?
Тоді я залишилася в баби Мані, ми практично одразу знайшли спільну мову. Так сталося, що у нас, окрім одне одного, більше нікого й не залишилося, тому дуже цінували ці стосунки. Як тільки сину виповнилося три роки, я влаштувала його в садок, а сама вийшла на роботу. Вже було легше, оскільки мала хоча б якусь копійчину. Весь цей час ще доглядала за бабусею, їй вже йшов восьмий десяток.
За пів року до того гіркого дня баба Маня сходила до нотаріуса.
– Квартиру я залишила правнику, так буде найкраще для всіх. Ні в якому разі не плач, в тебе все буде добре. Ти знаєш, де лежать мої заощадження на останній день.
Проводити бабусю прийшов і колишній чоловік з мамою. Свекруха безсоромно почала натякати на те, щоб я забирала речі з її квартири. Про заповіт я нічого не розповідала, не хотіла їх розчаровувати. Потім ще підійшов колишній:
– Син дуже схожий на мене, він мій?
– Я ж говорила, що він від тебе, однак зараз це вже не грає ролі.
– Спробуймо ще раз, мій син повинен виховуватися в повноцінній сім’ї.
– А де ти раніше був, зі своєю «повною сім’єю»?
Загалом чоловік подав на експертизу і переконався, що син його. Я одразу подала на аліменти. Зараз він далі намагається знову затягнути мене в РАЦС, присилає мені квіти, але я не хочу його пробачати. Він не гідний того, щоб я була поруч.
Однак, я щаслива, в мене є син, хороша робота — більше нам нікого не потрібно.
Як Ви вважаєте, чи варто пробачити чоловікові?