Три дні тому у моїй сім’ї сталося те, про що я ніколи навіть здогадуватися не міг. У шлюбі з дружиною я провів 9 років. точніше це був цивільний шлюб. Жили разом, ніякими обов’язками себе не обтяжували. Весілля відкладали на далеке майбутнє. Спільних дітей теж не було. А так, то у побуті проблем не виникало, жити душа в душу. Тільки з часом я сильно занурився в роботу і почав усе менше часу приділяти коханій. Словом, так чи інакше, але вона зламалася. Почала шукати чогось. І щасливчиком став її колега, який давно до неї придивлявся. Він її постійно розраджував, водив на каву, мовляв, по-дружньому. А потім так само по-дружньому переспав з нею. Не хочу нікого винити чи виправдовувати. Бо проблеми були і в мене, але я ні до кого не побіг.
Ясна річ, що це жахливо. Жінка зрозуміла, що наробила, і намагалася це викреслити зі свого життя, нікому не кажучи. Намагалася жити далі і навіть можу сказати, що я почав отримувати більше уваги. Вона стала уважнішою, турботливішою, лагіднішою. І тривало це доти, доки вона не дізналася, що вагітна від свого колеги. На мене списати це не могла, бо у нас вже довго нічого не було. Не знаю, що вона відчувала в той момент, але вона все приховала. Тільки конфліктувати зі мною почала, щоб була причина зізнатися і піти. Вона знала, що я її дуже люблю, і якщо вона сама намагатиметься піти, я благатиму залишитися. Намагалася зробити так, щоб я сам розірвав стосунки. Але я не вівся, я дуже її ціную. І коли вже все це стало неможливо приховувати фізіологічно, вона розповіла правду. Це сталося три дні тому.
Страх. Ні, жах, сум’яття, порожнеча. Просто жахлива порожнеча, яка засмоктує, коли хочеться звернутись у ніщо. Коротше, я можу довго розписувати, але цього жахливого та темного почуття неможливо передати словами. А ось чого я так і не зміг відчути за всі ці три дні, то це гніву. Ненависть. Мені було б простіше, напевно, роздратуватися і послати її до біса. Але я не зміг. Вона сама хоче піти (за фактом, вона вже пішла до мами, яка не знає).
Дружина визнає, що зробила жахливу дурницю, але назад дороги немає і мене вона за собою тягнути не хоче. Просить вибачення. А в мені бореться тільки один інстинкт – захистити її. Навіть попри те, що вона зі мною зробила. Усі роблять помилки і я хочу спробувати прийняти цю дитину. Не знаю, що на це скажуть мої батьки, але не їм з цим жити. Не знаю, чи погодиться на це жінка. Може, вона вже давно хоче піти, але я її відпускати не хочу.
Тому всім, хто тут думає, що пережити зраду так легко, заявляю, що це не так. Теж так думав, доки сам з таким не зіткнувся. Бажаю, звичайно ж, щоб у вас ніколи не траплялося подібного. Але все ж, як бачите, ніхто не застрахований.
А ви змогли б пережити зраду?
Що думаєте про рішення чоловіка?