Ми з сестрою колись мали гарні стосунки. Та все змінилося, коли її Валерій поїхав на заробітки. В них гроші з’явилися, а разом із ними пиха. Такі вже гонорові стали, хоча всі ми прості сільські люди.
Та пощастило Люді. Її Валєра коли почалась війна у Варшаві був. Тож, звичайно, й не думав повертатись. Сестра ж зібрала донечку й до нього поїхала.
Мого ж Миколу у квітні забрали до війська. Він служив, мав досвід. Вибору не було. Восени навіть поранення дістав, місяць лікувався. А потім знову на службу.
В мене двоє дітей малих. Ще й мама хворіти почала. Я все просила Люду.
– Приїдь, хоч на місяць, допоможи. Нам вкрай важко!
– Не можу! У дітей навчання. Ніяк!
Ну добре – приїхати важко. А грошей мамі на ліки бодай вислати? Та ні, жодної копійки. Хоча чоловік в сестри гарно заробляв і вона підробіток знайшла вже. Плюс – виплати на дитину хороші. А ми всі жили на зарплату мого Миколи. Я потрапила під скорочення.
І що, за півтори роки так ми й не дочекалися допомоги. Лишень нещодавно Люда зателефонувала.
– Я вам відправила передачку. заберіть на автостанції о 16 годині.
Які щасливі ми їхали за тією торбою. Навіть таксі взяли, подумали, що важка може бути. Уявіть наше здивування, коли дали нам невеличку коробку. Та ми подумали, а раптом сестра десь там сотню євро сховала.
Почали розпаковувати, діти прибігли, щасливі. А там макарони, консерви й жувальні цукерки. Й ніяких грошей. Я не витримала й зателефонувала сестрі.
– Думаєш, в нас макаронів нема? Краще б грошей надіслала! Знаєш, як важко.
– А я вам що винна?
Дуже прикро було. Легко їй казати, чоловік у безпеці. Разом в кав’ярні варшавські ходять, а мій в окопі сидить. Невже сама не розуміє, що треба допомагати. Чи ви думаєте, що хоч раз запропонувала нам до себе приїхати? Та де там!
Як гадаєте, має сестра так поводитись? Як із нею говорити надалі?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!