Душа в сум’ятті через те, що дітям на мене байдуже

Поганий настрій може бути від будь-чого, інколи навіть і не розумієш, чому засмучена. А деколи для цього є дійсно важливі підстави, коли все в житті котиться в прірву, а ти задаєш собі лише одне запитання: “Чому я? За що так зі мною?”. Деякі проблеми можна вирішити, а деколи складається враження, що виходу просто немає, що тоді? Ділимося з вами історією з життя нашої підписниці, яка ділиться своїм душевним болем. 

ДУША В СУМ’ЯТТІ

Вчора мені виповнилося сімдесят років, а мені навіть ніхто не зателефонував і не привітав. Я розумію, що зараз залишилася наодинці зі своєї болем, нікому не потрібна. Діти вже давно виросли, мають свої сім’ї, роботу. Я ніколи не хотіла їм заважати, найбільше боялася стати тягарем для рідних. Однак нещодавно зрозуміла – надто любила своїх дітей. Я своє життя присвятила їм, а вони навряд колись мені за це подякують. Чоловіка втратила, коли молодший син йшов в перший клас, донька тоді переходила в п’ятий. Тягнула я їх своїми силами, інколи здавалося, що завтра я просто не зможу встати з ліжка. Однак відкривала очі, дивилася на своїх дітей і розуміла, що ввечері вони попросять щось їсти, а я просто не буду мати, чим їх пригостити. 

Думки про дітей були моєю мотивацією працювати з ранку до вечора, я не балувала їх, але і не обділяла. Тримала дисципліну, оскільки працювала на двох роботах і просто не мала часу для того, щоб бути турботливою. Так, тримала в залізному кулаці, зате людьми виховала. Ось і тепер здогадки закрадаються, може, вони ще образу затаїли на мене за дитинство? 

Ніби й не рідні

Донька закінчила університет, працює економістом. Син не хотів здобувати вищу освіту, тому після дев’ятого класу пішов в училище на сталевара. Працювали, згодом одружилися. Вони подарували мені чудових онуків і я знову відчула себе потрібною. Моє життя набуло приємного ритму, як в молодості. Ще я продовжувала працювати, як тільки мала зайву копійку, так зразу давала онукам. Правда, здоров’я вже було не те, і згодом я потрапила в лікарню. Пролежала там два тижні,  за цей час мене навідала один раз донька, а син просто зателефонував.

Тоді я зареклася, що більше не буду нянею для онуків, потрібно дбати про себе, тим більше що дітям взагалі байдуже на мене. І що ви думаєте? Виписали мене з лікарні, не встигла я переступити поріг квартири, як одразу зателефонувала донька я повідомила, що привезе своїх дітей. Я відмовилася, сказала, що хочу відпочити, все-таки після лікарні. От і образилася після цього на мене. Коли ще сину повідомила, що не буду сидіти з онуками, так той теж щось пробурчав й кинув слухавку.

З того часу вони навідували мене лише на день народження зрідка телефонували. Нещодавно стало геть погано, пробула місяць на стаціонарі, лікарі сказали, що навіть вдома мені потрібен догляд. Вони це повідомили дітям – син просто проігнорував, а донька сказала, що у них вже проживає свекруха, куди мені туди ще.

Душа в сум’ятті

Сказати, що моя душа в сум’ятті, це нічого не сказати. Як на мене, це справжня зрада, і від кого – від рідних дітей! Не знаю, що мені далі робити. Думаю, запросити когось доглядати за мною під розписку, з умовою, що перепишу на людину своє житло. Дітям точно воно не дістанеться. От тільки не знаю, як це правильно зробити? Де шукати таких опікунів?

U2

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector