Олена йшла вулицею, нічого не бачачи через сльози, які наповнювали її очі. Годину тому весь світ звалився біля її ніг і тепер вона не знала, як їй вибиратися з-під його уламків.
Ще вранці вона думала, що щаслива і нічого поганого з нею не трапиться і ось ця звістка: у її чоловіка Олексія – інша жінка.
Олена і Олексій були одружені сім років, познайомилися на студентській вечірці і більше не розлучалися. Півроку зустрічей їм вистачило, щоб зрозуміти: вони просто створені одне для одного. Гучне весілля закінчилося тижневим відпочинком на морі, а потім почалися звичайні будні, в яких було все як у всіх.
Але і Олексій та Олена намагалися не піддаватися зневірі, якщо щось складалося не так, підтримували один одного, якщо бували проблеми на роботі, сміялися над тимчасовим безгрошів’ям, пригощаючи один одного тарілкою швидкорозчинної локшини і чашкою дешевого чаю в пакетиках. Вони були молоді, безтурботні і щасливі.
Час минав, їх побут поступово налагодився. Олексій вже працював на керівній посаді, його доходів цілком вистачало для безбідного життя, а ось Олені реалізуватися не вдалося, і вона як і раніше, виконувала нескладні обов’язки в одній фірмі, отримуючи середню зарплату.
Три роки тому серйозно захворів батько Олексія, йому був потрібний постійний догляд, і чоловік попросив Олену взяти ці обов’язки на себе.
– Рідна моя, розумієш, ми можемо найняти доглядальницю, але вона ж буде зовсім чужою людиною. А я хочу, щоб з татом були тільки ми.
– Ми?
– Ну, зрозуміло, я не можу постійно перебувати поруч з ним, все-таки у мене робота, але буду якомога частіше заїжджати, купувати все, що треба і йому і тобі.
Будь ласка, Оленко, погоджуйся! Ну що тобі від твоєї роботи? Одні нерви, а тут ти і при справі, і вдома, і взагалі …
– Але я не зможу розриватися між двома будинками, а хто тебе нагодує, вдома прибере, речі попере?
– Олено, ну справді, я ж теж не безрукий, мені що, два роки?!
Вона, трохи повагавшись, погодилася. І вже з наступного дня приступила до своїх нових обов’язків. Час минав, догляд за старим забирав весь її час і єдине, що втішало Олену, так це очі старого, які світилися вдячністю. Потім він помер і життя Олени повернулося в звичне русло.
Правда, тепер вона не могла знайти роботу за фахом, але Олексій знову втішав її: відпочивай, тобі зараз це дуже потрібно. Так Олена стала домогосподаркою.
Одного разу вона поїхала на квартиру батька, яка вже близько року пустувала і вирішила навести там порядок, і забрати деякі залишені речі. Та тільки-но увійшла в передпокій, зрозуміла, що житло не пустує і дуже здивувалася, коли їй назустріч вийшов дворічний малюк і втупився на неї своїми оченятами-намистинками. А з кухні вийшла його мати – приваблива жінка, якій явно було не більше 25 років.
– А ви хто?!! І що тут робите? – розгубилася Олена навіть забула привітатися.
– Я – Тамара, це мій син Микита. Ми тут живемо.
– А за яким правом?
– Це квартира мого чоловіка Олексія. А ви хто?
– Судячи з усього, дружина вашого чоловіка. – Олена нерозумно захихотіла і, не питаючи дозволу, пройшла по всій квартирі.
Тамара, взявши на руки малюка, всюди слідувала за нею. Олена сіла на диван у вітальні.
– Це син Олексія?
– Так.
– Зателефонуйте йому, будь ласка, зі свого номера.
Тамара слухняно набрала номер і через кілька секунд в трубці пролунав такий знайомий голос:
– Так, Томочка, щось трапилося?
Олена взяла з її рук трубку і промовила:
– Ні, коханий, все в порядку.
– Олена? – в голосі Олексія почулося здивування. – Ти що там робиш?!
– Як ти міг? Як ти міг??? – Олено, повертайся додому, я все тобі поясню.
– Що ти можеш мені пояснити? Що поки я доглядала за твоїм хворим батьком, ти завів собі нову сім’ю? Жив собі на втіху? Ти нікчема, покидьок, погань! Зрозумів!!! І я не хочу тебе бачити! Взагалі ніколи !!!
Олена віддала телефон в руку Тамари і вийшла з квартири, гримнувши дверима. І ось тепер вона йшла світ за очі і обливалася сльозами.
– Зрадник, негідник, зрадник, – подумки лаяла Олена чоловіка. – Дитина у нього! А я? А як же я??
Олена завжди мріяла про дітей, з найперших днів заміжжя, але завагітніти у неї таки не вийшло. Багато разів вона збиралася звернутися до лікаря, але кожен раз Олексій відмовляв її, а потім, під час догляду за хворим старим, думки про власну дитину покинули Олену. Не до того було.
І все ж, глибоко в душі, вона сподівалася, що з їх пари не вона винна в тому, що не може народити. І ось тепер син Олексія довів зворотне. Отже, вона безплідна і самотня. Тепер у неї немає і не буде взагалі нічого: ні сім’ї, ні дітей, ні роботи. Вона нікому не потрібна! Зовсім нікому, навіть самій собі!
Починався дощ, але вона ніби й не помічала цього, брела серед якихось напівпокинутих дач, взагалі не думаючи про те, куди йде. Телефон в сумці наполегливо телефонував, але вона не звертала на нього ніякої уваги. Тільки відчувши смертельну втому, вона озирнулась по сторонах, побачила під деревом стару лавку і присіла, притуливши голову до шорсткого стовбура.
Олена закрила очі, відчувши, як все тіло наливається свинцевою вагою і провалилася в якийсь важкий, тягучий сон. Спускалися сутінки. Краплі дощу били по обличчю, але Олена була не в змозі відкрити очі і шукати хоч якийсь притулок. Їй було все одно.
А в цей час трирічний Артемко, втікши від бабусі, тьопав по калюжах, радіючи бризкам, що летіли з-під його босих ніг.
– Артеме! Ах ти, шибенник! От біда мені з тобою! – кричала сухувата старенька, намагаючись наздогнати онука і не встигаючи за ним. – Та куди ж ти по калюжах?
Застудишся і потім доглядай з тобою! Ох ти ж, лишенько моє!
Нарешті їй вдалося підхопити малюка, але вона тут же відпустила його, охнувши від болю в попереку, повернулась, щоб озирнутися в пошуках лави і тільки тут побачила жінку, яка сиділа під деревом. Старенька злякано здригнулася, встигнувши подумати, чи жива вона, потім зробила крок до Олени і торкнулася її рукою:
– Ти чия така будеш? І чого тут під дощем сидиш? Сталося у тебе щось?
Олена відкрила очі:
– Ви не бійтеся, я зараз піду, я тут випадково, просто заблукала.
– Та куди ж ти підеш в таку темноту? Гаразд, пішли до мене, ось мій будинок, я з онуком живу. Мене Антоніна Львівна звуть, а його Артемком.
Олена і справді побачила, як з-за її спини виглянула кудлата білява голова хлопчика. Олена встала і подякувавши жінці, простягнула руки до хлопця:
– Давай я тебе понесу, – запропонувала вона раптом, і він із задоволенням забрався на неї, підгортаючи змерзлі ніжки.
Через півгодини, коли малюк був викупаний, і сама Олена теж привела себе в порядок, вона сиділа на кухні з Антоніною і її онуком, пила гарячий чай і, бажаючи виговоритися, все розповідала про себе, не приховуючи від бабусі ніяких подробиць.
– Чому він так вчинив, Антоніно Львівно? Я все для нього робила, любила, дбала. І що вийшло? Я за його батьком доглядала, а він в цей час мені зраджував, зраджував мені. Як же так можна? І найприкріше, що у мене дітей не буде, а я так би хотіла, щоб у мене ось такий же синок був.
Олена посадила Артемка до себе на руки і, бачачи, що він закриває очі, стала його тихенько заколисувати.
– Ласкавий він у вас, чужих не боїться.
– Ох, Олено! Тому і ласкавий, що материнської любові йому не вистачає. Мати його, невістка моя, на зразок твого Олексія, така ж недолуга. Загуляла від Єгора, сина мого, Артемкові ще й року не було. Єгор все по роботах їздив, на сім’ю гроші заробляв. А вона бачиш, яка виявилася, хвостом махнула і все.
– Повернеться. Одумається і повернеться. Як же від сина піти?
– Ні, мила, вже не повернеться. Померла вона. В аварію потрапила. З мужиком якимось їхала, разом і загинули. Я вже подробиць не знаю, це мені Єгор все розповів. Вона, як виявилося, і квартиру їх загальну продала. Шахраям якимось. Гроші прогуляла. Не можна так про покійних говорити, промовчу.
Ось і прийшов до мене Єгор з Артемком, попросив доглянути за ним, я, каже, за контрактом допрацювати повинен. Відпустила я його, сама за онуком придивлятися. А з кожним днем все важче і важче. Він такий шибенник!!! Дивись-но ти, заснув.
Олена встала і віднесла хлопчика в ліжечко, а потім допомогла старенькій прибрати зі столу, перемила посуд і, засинаючи, з подивом подумала, що вже кілька годин взагалі не згадувала про Олексія.
Минуло два місяці. Олена жила з Антоніною і Артемком, робила все по дому, доглядала за хлопчиком і його бабусею і дуже прив’язалася до них. У місто вона практично не вибиралася, за продуктами і побутовими дрібницями ходила в магазинчик, що був в кінці сусідньої вулиці і насолоджувалася життям в приватному будинку.
Олексій спочатку намагався додзвонитися до неї, але вона написала йому, щоб забув про її існування і вимкнула телефон, який став непотрібним їй.
Одного вечора Антоніна дивно охнула і сіла на стілець, а потім раптом почала завалюватися на бік. Олена підбігла до неї, притримала, насилу довела до дивана, а потім кинулася до телефону і викликала швидку.
Через двадцять хвилин приїхав лікар, оглянув хвору і забрав її, щоб покласти в стаціонар на обстеження. З цього дня турбот у Олени додалося.
Тепер вона відвідувала бабусю в лікарні, привозила їй домашньої їжі і заспокоювала, обіцяючи, що все буде добре.
Артемко не випускав руку Олени, і Антоніна дякувала Богові, що їй є на кого залишити улюбленого онука.
Якось увечері Олена вкладала Артемка спати. Вона почитала йому книжку, поклала на бочок, прикрила ковдрою і стала тихенько наспівувати якусь пісеньку, як раптом він подивився поверх її голови і схопився з ліжка з криком:
“Тато! Тато!” Олена повернулася і встала – в дверях зі здивованим обличчям завмер високий красивий чоловік і, нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім він підхопив синочка на руки, поцілував і запитав:
– Артем, а це хто? Хлопчик взяв обличчя батька в свої долоні, заглянув йому в очі і з повною серйозністю пошепки сказав:
– Це моя мама! Тільки це секрет!
З того дня, як Єгор виявив в своєму будинку Олену, пройшло два роки. Вони були одружені і цілком щасливі. Кілька місяців тому вони переїхали в куплений Єгором великий, просторий будинок, де вистачало місця всім.
Антоніна не могла нахвалитися невісткою і постійно повторювала синові, що це вона йому знайшла таку хорошу дружину. Артемко давно називав Олену мамою, і вона щиро раділа, обдаровуючи хлопчика нерозтраченою материнською любов’ю.
Одного разу Олена зустріла Олексія. Він побачив її і поспішив підійти.
– Олено, рідна, привіт! Так радий тебе бачити! Як ти?
– Все добре. А ти, дивлюся, не дуже?
– Не дуже. Я розлучився. Вона обдурила мене, завагітніла від іншого і просто хотіла йому помститися, показати, що без нього проживе. Я три роки виховував чужу дитину і думав, що вона моя, уявляєш? А потім вона помирилася зі своїм колишнім і пішла до нього. Олено, я так сумую за тобою. Давай спробуємо почати все спочатку. Ти ж мене любиш. А я люблю тебе.
– Та невже? Ти запізнився, Олексій зі своєю любов’ю. Тепер вона мені не потрібна.
– Олено, ну ти ж бездітна, кому ти потрібна крім мене?
– Ні, не бездітна! – Олена презирливо усміхнулася. – Але тебе це вже ніяк не стосується.
Неподалік зупинилася машина, звідти вийшов Єгор і махнув Олені рукою. Вона побігла до нього. Єгор поцілував дружину і запитав:
– А це хто?
– Просто перехожий. Дорогу запитав. Коханий, у мене для тебе новина.
– Давай розповідай.
– Єгор, милий, рідний, я вагітна!
– Оленко!!! – він підхопив її на руки, закружляв, потім посадив в машину, і вони поїхали, а Олексій довго ще стояв і дивився їм услід, думаючи про те, що сам віддав цьому незнайомцю своє щастя …
Напишіть нам в коментарях у Facebook!