Ще донедавна мені було шкода свекруху. Все ж жінці 76 років. Син, мій чоловік – на війні, донька якась непутяща. Все її по світі носить. Була в Україні – не мала ні роботи нормальної та особистого щастя. Жила то з одним, то з іншим. У мами на шиї сиділа. Зараз поїхала до Німеччини, отримує там допомогу й на курси ходить. А от працювати й далі не хоче.
– Важко дівчині самій! Її можна зрозуміти. От тобі добре, в тебе є Дмитро!
Я дуже дивувалась із цих слів. Адже Дмитра я зустріла вже дорослою. Мала гарну освіту і роботу. Самотужки себе утримувала, ще й мамі допомагала. Та сперечатися зі свекрухою сенсу не було.
Два роки тому мого Дмитра мобілізували. Тоді свекруха присягалася, що допомагатиме мені з дітьми. Молодший в перший клас пішов, його треба було водити до школи. А я не могла, адже працювала в іншому місті. Тиждень Ніна Степанівна водила малого, а тоді почала скаржитися, що їй важко. Довелось просити подругу, аби допомагала.
Ми намагались раз на тиждень провідувати свекруху. Я розуміла, як їй складно. Щоразу везла торбу продуктів. А тоді якось вона завела розмову:
– Бачиш, як мені важко. Потребую допомоги!
– Кажіть, що треба, я за можливістю допомагатиму!
Я мала на увазі, що десь колись зможу щось робити, але не на постійній основі. Та раптом Ніна Степанівна дістала з кишені якийсь папірець.
– Двічі на тиждень прибирай, раз – пери речі та прасуй, ще продукти принось! – свекруха гордовито дала мені список.
– Ой, я не знаю, чи встигну!
– Та що тобі, ти ж молода. Роботу не важку маєш, діти вже не малі! О, і ще, раз на місяць треба вікна мити.
Я не могла в це повірити. Але й погодитися також.
– Послухайте, я можу десь колись допомогти, але не прислуговувати постійно.
– Ну, як хочеш, тоді й на квартиру мою не розраховуй. Я думала її твоїм дітям залишити.
– А кому, як не їм? Більше у вас онуків все ж нема.
– Ну, охочі знайдуться…
Свекруха образилась, це було помітно. Не очікувала вона, що я відмовлюсь. Дорогою додому я написала чоловікові. Він передзвонив, коли звільнився. Розказала йому все. А він засміявся:
– Не вір їй. Вона ще давно заповіт на сестру написала. Усі це знають!
– Ну як так? А нащо це казати?
– Використати тебе хоче і все.
Я не могла в це повірити. Невже таке може бути? Тепер не знаю, як бути. Адже мені й насправді дуже важко буде виконувати все те, що в списку. А як себе підстрахувати? Якщо попрошу оформити якісь документи – образиться. Що робибити? Варто вірити чи ні?