Коли мені було 10, мама йшла на роботу, лишаючи мене одну з молодшими братами та сестрами. Я від того була не в захваті, але мама любила розказувати, що то – мої найрідніші у світі люди. Мовляв, то зараз я нічого не розумію. А от виросту й буду радіти, що ми всі тримаємося купи.
Жаль, що мама не дожила до сьогоднішнього дня. Бо зараз би я їй виказала, що оті всі її повчання – така дурниця!
Усі ми вже давно виросли, усі розлетілися із сімейного гнізда, як його любила називати мама. І з того моменту ніхто наче й не згадує, що ми одне одному якісь там родичі.
Пам’ятаю, вирішили ми з чоловіком купити ділянку та звести там свій будинок. Часу на все те стільки пішло, що й згадувати про те не хочеться. Я чоловікові і бетон помагала замішувати, і носила все, й подавала, і по землі повзала, аби сад та город до ладу довести… А я ж тоді ще й вагітна була!
Намучились ми страшно з тими будівельними роботами та ремонтами. Але ж яка в нас хата вийшла – любо глянути!
– О-о, нічого собі, який ви собі замок відгрохали! – любила приказувати моя молодша сестра. – Оце вже видно, в кого ми на свята засідати будемо. Я ж думаю, ви собі ще й свиней та гусочок заведете? Бо я так люблю на свіжину ходити, так ніхто ж вже в нас худоби не держить.
А я тільки й терпіла, аби їй межи очі не плюнути. Вона ж метрів за сто від мене живе. Їй геть видно, що там у нашому дворі робиться. Точно ж бачила, як я там зі своїм пузом повзаю. І аби хоч раз на поміч прийшла, аби хоч раз спитала, чи треба нам ще одна пара рук! Та де там. Тепер ото тільки ходить та облизується на нашу хату.
А брат мій. Хіба ж він кращий?
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Народила я дівчинку, значить. Здорова, гарна, усе з нею було в порядку. А в один день сталася в нас біда: почала донечка так важко дихати, що аж посиніла. Ми ж давай дзвонити в лікарню, підмогу викликати! Та вони сказали, що приїхати не встигнуть. Дорога до нас, бачте, заплутала й погана. Побігли ж ми до брата зразу. У нього своя машина тоді була, якраз тільки з ремонту він її забрав.
– Така біда, така біда, Вітю! Треба бігом твоя машина, аби нашу Любоньку в лікарню завезти. Ти глянь, вона ж ледь дише! – плакала я біля нього, падаючи на коліна.
– Ой, чого ти верещиш! – крикнув тоді він на мене. – Відвезу я вас, сідайте. Тільки спочатку мені треба гроші на бензин. Як не заплатиш за бензин – шукайте собі другу карету. І зверху ще докинути не забудь. Я ж тільки з ремонту, а ви мене вже женете. Ясно, що знову в гараж ставати прийдеться.
Можете це собі уявити? Поки моє дитя мучилося, він стояв і торгувався за своє корито! Лікарі сказали, що ми секунда в секунду встигли. Ще трошки і було б пізно…
А недавно сталося те, що взагалі мене добило. Будинок, у якому ми всі виросли, розтрощило уламками. Я рада, звісно, що наші хлопці працюють, збивають все. Але ж від уламків нікуди не втечеш…
Обдзвонила я всіх своїх малих, покликала на такий собі суботник: розібрати ті завали, речі вцілілі розібрати, двір до порядку привести. Ніхто не прийшов. Хоча телефоном клялися й божилися, що в такій біді треба триматися разом.
Тому так, зараз я мамі багато чого б сказала. Я все дитинство собі споганила. Бо ж поки всі гралися, я гляділа цілий дитячий садок. І все воно дарма… У дорослому житті, як не крути, все одно кожен сам за себе.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!