– Дивіться! Якісь листи. Кому Василь міг писати? – Не смій їх читати! Ти чула?! Нічого душу мого синочка тривожити, – кричала свекруха

Останні кілька місяців мого життя – суцільна темрява. Відколи не стало мого чоловіка, я не знаю, як далі бути…

Нашому шлюбу в березні мало б виповнитися 20 років. Шкода, що цю дату ми вже не зможемо відсвяткувати. 

Не скажу, що жили ми дуже безтурботно і щасливо, але я Василя кохала. Чи було це взаємно? Сама не знаю.

Останні роки ми часто сварилися, а за кілька тижнів до своєї смерті, він мало не підняв на мене руку.

Це все сталося на очах в наших дітей. Вони не могли повірити, що їхній тато на таке здатний, довго з ним не розмовляли, уникали його. Я намагалася його якось виправдати, але в мене нічого не вийшло. 

Сини навіть з бабусею тепер спілкуватися не хочуть. Як їх не просила до неї навідатися – все ніяк. 

Соромно перед свекрухою. Марія Петрівна дуже хороша жінка, все життя ставилася до мене, як до рідної доньки. Коли я потребувала допомоги чи поради дзвонила до неї, а не до матері. 

Якось випадково зустріла її на ринку. 

– Ірино, ви геть вже совість втратили? Хоч би раз на місяць до мене заходили… Онучки до мене дорогу забули, чи шо? 

– Вибачте, Маріє Петрівно, хлопчики зараз сесію закривають – самі розумієте. Часу навіть на обід бракує. 

– Ти з мене дурну не роби! Я знаю, що вони до твоєї мами бігають, як по свячену воду. 

– Вони…. просто на батька сердяться досі. 

– Люди добрі, синочок мій давно вже в могилі, а ви й досі в ображених бавитеся… 

Я винувато опустила очі.

– Ну, добре-добре. Не кисни. Ходімо до мене, я тобі розсаду дам. Завтра на дачу поїдемо. 

– Добре, то, може, в гості зайдете? Допоможете мені речі Василя перебрати. Я все ніяк не наважуся. 

– Згода.

Коли ми складали одяг покійного чоловіка, я випадково знайшла якісь листи. 

– Дивіться, Маріє Петрівно! На них почерк Вашого сина.

– Бачу. Зібралася їх читати? – суворо запитала вона.

– Та ні, чого ж? Просто цікаво. 

– Недобре це, в справи покійника лізти. Нема чого його душу тривожити. 

– Ви праві. Завтра на дачі розпалимо багаття і позбудемося їх. 

Вночі ока не зімкнула. Серцем відчувала, що маю перечитати ті листи. 

Дочекалася поки свекруха засне, а сама прошмигнула до вітальні і почала відкривати конвертики один за одним. 

Я читала, читала і читала без зупинки. Не вірила власним очам! 

Виявляється, все життя Василь зраджував мені з якоюсь Тетяною. Я відчувала це, помічала в його поведінці, в його ставленні до мене. Але найгірше було те, що ця жінка з листів була добре знайомою з моєю свекрухою!

Ледь дочекалася ранку, щоб все їй виповісти в обличчя. 

Пошепки

– Іринко, це якась помилка! Я не знаю ніякої Тетяни! Чесне слово…

Я вже не довіряла нікому! Втекла з дому, як маленька дівчинка, і бродила по вулицях, поки не опинилася в квартирі матері. 

Все їй розповіла. 

– Яка ж ти дурна, доню! Віриш усьому, що каже тобі свекруха. А у неї ж є сейф з усіма таємними документами. Я ще кілька років тому про це дізналася…

– І приховала від мене? 

– Я…. Я…

Не могла більше слухати всю цю брехню, яка звучала звідусіль. Сама усе з’ясую!

Увірвалася до хати Марії Петрівни, як навіжена. 

– Що ти шукаєш? Геть здуріла? 

Побачила маленький сейф, кинулася до нього. Відкрила, почала перечитувати документи. 

– Я не вірю… Як?! Як Ви могли!

Виявилося, що в мого покійного чоловіка є донька! 

– Де вона? Де?!

Свекруха назвала мені адресу. Я не думала ні секунди – поїхала туди. 

Мені відчинила двері старенька бабуся, яка ледь трималася на ногах. З-за її спідниці виглядала маленька Алінка. 

– Вона залишилася сама. Матір її померла. Вроджена вада серця. Чула, що батько онуки вже теж на тому світі. Ви йому хто?

– Сестра… – витиснула з себе через сльози. 

– Мені недовго залишилося. З ким малу залишити – гадки не маю. Доведеться їй рости в дитбудинку. 

Ні, я заберу її. Підеш зі мною, сонечко? 

– Піду. А ви моя нова мама?

– Якщо захочеш – то я з радістю нею буду. 

– Хочу!

Я взяла Алінку за ручку і розревілася. 

Ніколи не пробачу своїй матері і свекрусі те, що вони залишили невинну дитину саму. Але я її ніколи не покину! Виховаю, а коли вона стане дорослою розповім їй про її рідну матір. Я давно пробачила…

Як би Ви вчинили, якби опинилися на місці Ірини? 

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Adblock
detector