Останні кілька місяців мого життя – суцільна темрява. Відколи не стало мого чоловіка, я не знаю, як далі бути…
Нашому шлюбу в березні мало б виповнитися 20 років. Шкода, що цю дату ми вже не зможемо відсвяткувати.
Не скажу, що жили ми дуже безтурботно і щасливо, але я Василя кохала. Чи було це взаємно? Сама не знаю.
Останні роки ми часто сварилися, а за кілька тижнів до своєї смерті, він мало не підняв на мене руку.
Це все сталося на очах в наших дітей. Вони не могли повірити, що їхній тато на таке здатний, довго з ним не розмовляли, уникали його. Я намагалася його якось виправдати, але в мене нічого не вийшло.
Сини навіть з бабусею тепер спілкуватися не хочуть. Як їх не просила до неї навідатися – все ніяк.
Соромно перед свекрухою. Марія Петрівна дуже хороша жінка, все життя ставилася до мене, як до рідної доньки. Коли я потребувала допомоги чи поради дзвонила до неї, а не до матері.
Якось випадково зустріла її на ринку.
– Ірино, ви геть вже совість втратили? Хоч би раз на місяць до мене заходили… Онучки до мене дорогу забули, чи шо?
– Вибачте, Маріє Петрівно, хлопчики зараз сесію закривають – самі розумієте. Часу навіть на обід бракує.
– Ти з мене дурну не роби! Я знаю, що вони до твоєї мами бігають, як по свячену воду.
– Вони…. просто на батька сердяться досі.
– Люди добрі, синочок мій давно вже в могилі, а ви й досі в ображених бавитеся…
Я винувато опустила очі.
– Ну, добре-добре. Не кисни. Ходімо до мене, я тобі розсаду дам. Завтра на дачу поїдемо.
– Добре, то, може, в гості зайдете? Допоможете мені речі Василя перебрати. Я все ніяк не наважуся.
– Згода.
Коли ми складали одяг покійного чоловіка, я випадково знайшла якісь листи.
– Дивіться, Маріє Петрівно! На них почерк Вашого сина.
– Бачу. Зібралася їх читати? – суворо запитала вона.
– Та ні, чого ж? Просто цікаво.
– Недобре це, в справи покійника лізти. Нема чого його душу тривожити.
– Ви праві. Завтра на дачі розпалимо багаття і позбудемося їх.
Вночі ока не зімкнула. Серцем відчувала, що маю перечитати ті листи.
Дочекалася поки свекруха засне, а сама прошмигнула до вітальні і почала відкривати конвертики один за одним.
Я читала, читала і читала без зупинки. Не вірила власним очам!
Виявляється, все життя Василь зраджував мені з якоюсь Тетяною. Я відчувала це, помічала в його поведінці, в його ставленні до мене. Але найгірше було те, що ця жінка з листів була добре знайомою з моєю свекрухою!
Ледь дочекалася ранку, щоб все їй виповісти в обличчя.
– Іринко, це якась помилка! Я не знаю ніякої Тетяни! Чесне слово…
Я вже не довіряла нікому! Втекла з дому, як маленька дівчинка, і бродила по вулицях, поки не опинилася в квартирі матері.
Все їй розповіла.
– Яка ж ти дурна, доню! Віриш усьому, що каже тобі свекруха. А у неї ж є сейф з усіма таємними документами. Я ще кілька років тому про це дізналася…
– І приховала від мене?
– Я…. Я…
Не могла більше слухати всю цю брехню, яка звучала звідусіль. Сама усе з’ясую!
Увірвалася до хати Марії Петрівни, як навіжена.
– Що ти шукаєш? Геть здуріла?
Побачила маленький сейф, кинулася до нього. Відкрила, почала перечитувати документи.
– Я не вірю… Як?! Як Ви могли!
Виявилося, що в мого покійного чоловіка є донька!
– Де вона? Де?!
Свекруха назвала мені адресу. Я не думала ні секунди – поїхала туди.
Мені відчинила двері старенька бабуся, яка ледь трималася на ногах. З-за її спідниці виглядала маленька Алінка.
– Вона залишилася сама. Матір її померла. Вроджена вада серця. Чула, що батько онуки вже теж на тому світі. Ви йому хто?
– Сестра… – витиснула з себе через сльози.
– Мені недовго залишилося. З ким малу залишити – гадки не маю. Доведеться їй рости в дитбудинку.
– Ні, я заберу її. Підеш зі мною, сонечко?
– Піду. А ви моя нова мама?
– Якщо захочеш – то я з радістю нею буду.
– Хочу!
Я взяла Алінку за ручку і розревілася.
Ніколи не пробачу своїй матері і свекрусі те, що вони залишили невинну дитину саму. Але я її ніколи не покину! Виховаю, а коли вона стане дорослою розповім їй про її рідну матір. Я давно пробачила…
Як би Ви вчинили, якби опинилися на місці Ірини?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!