Ми з Іваном вже далеко не молоді. Діти живуть окремо, в місті, дорослі вже. А ми залишилися в селі, добре нам тут – город, худоба. Цікаво, що господарство наше знаходиться неподалік від сільського цвинтаря. Сестра моя завжди дивувалась, коли приїжджала:
– Та продайте цю хату й купіть іншу в центрі села. Як вам не страшно тут біля цвинтаря?
– Треба живих боятися, а не мертвих. А нам тут спокійно, тихо. А похорони рідко тут бувають, село ж мале.
– А як же містика? Є такі в році ночі, що й мертві ходять.
– Ееее, що за дурниці! Нічого тобі робити!
Ніколи я в усі ці забобони не вірили. А Іван мій навіть підробляв – косив траву на цвинтарі. Щоправда, рік тому залишив те, бо спину зірвав. Лише часом ходив допомогти.
Того дня було свято Івана Купала. Ще баба мені в дитинстві казала, що цю ніч всіляка нечисть оживає. Та я в ті казки навіть малою не вірила. А тоді ми міцно спали. Серед ночі, близько до ранку Іван мене розбудив:
– Дивись, стоїть, вся в чорному, коса в руках!
– Хто стоїть? Де?
– Прийшла за нами! А може лишень за мною. Я ж старий і хворий вже.
– Що ти мелеш?
– Глянь у вікно!
Я визирнула й очам своїм не повірила. Й справді – просто у нас на подвір’ї стояла жінка в чорному одязі з косою в руках. Холодний піт виступив на моїх скронях.
– Чекає, вже світає. Вона піде!
– От тобі й не вір казкам! Ніч на Купала все ж не проста. Наші предки дурного б не казали.
Надворі вже світало. Все ж літо, п’ята ранку. А вона все ходила нашим подвір’ям. Раптом в двері постукали.
– Не відчиняй! Виліземо крізь вікно і втечемо!
– Ти що не розумієш, ця нас усюди знайде. Немає сенсу!
Минуло десять хвилин і ми знову визирнули. нікого не було.
– Все, зникла. Я ж тобі казала. Нечисть сонця боїться.
Іван вийшов надвір і все перевірив. Нікого не було. Згодом ми поснідали й вирішили піти до церкви.
Дорогою зустріли нашу знайому бабу Дуню.
– Що, вже виспалися?
– Та щось не дуже! Таке тут вночі було! Ніколи не повіриш!
– В що? Я й стукала й гукала, а ви лиш у вікно визирали! Ну як не спали, то чому не відчинили?
– То це ти була?
– Звичайно. Хотіла косу віддати. Я ж рано прокидаюсь, думала й ви такі. Тим паче літо. Ще й побачила, як визирали. Дивні ви!. А коса на задньому подвір’ї у вас, там залишила.
Довго ми сміялися. Тепер цю історію в селі розповідають. Скоро знову Івана Купала. Попросимо знайомих вночі все ж до нас не ходити. А у вас таке траплялося? Вірити і містику?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!