Дзвонить телефон. Відповідаю. З того боку просять дружину. Спочатку дивуюся, а тоді покірно кличу її до телефону. Вона відповідає.
Вслухаюся в розмову.
А з того боку:
– Привіт! Впізнаєш мене? Це Рустем.
– Ох, Рустеме, це ти? Зовсім не впізнала,- посміхається дружина.
Я аж примружився.
– Ми ж років 15 не бачилися,- додає вона.
– Дивись, я тут на відпочинок їздив. Посидів з хлопцями в кафе одному. І в нас грошей трохи не вистачило. Уже всіх обдзвонив: одні не відповідають, інших вдома немає, треті не можуть. Виручай хоча б ти. Позич тисячу. Я наступного тижня завезу.
Мені аж очі на лоба полізли.
А жінка не вигадала нічого кращого, ніж схопити гаманця, витягти з нього гроші. Ледь не все, що в домі було. І збирається. Питаю куди, відповідає, що знайомому потрібна допомога.
Вона, до слова, кидає все: справи, роботу, дітей, мене. І біжить в інший кінець міста, щоб позичити гроші якомусь Рустемові, якого не бачила 15 років. Це нормально?
Минає година.
Телефоную їй. Вимагаю пояснень.
Розповіла.
Виходить вона з автобуса. Біжить до ресторану того. Біля входу бачить натовп однокласників. Усе гаразд. Усі тверезі й при грошах.
Ось так колишні шибайголови вирішили зібрати цілий клас на зустріч випускників. Усіх і обдзвонили. У кожного грошей попросили. І, до слова, ніхто не відмовив. Усі тут як тут.
Жінка досі сміється, як згадує той випадок. Киває головою і стверджує, що точно не пішла б, якби просто запросили. А так діватися не було куди. Так і з більшістю.
Уже прийшли. Тікати не будуть. Зрештою, тоді вони добре відпочили й повеселилися.
А як Вам така ідея?
Як давно бачилися з власними однокласниками?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!