На пам’яті Галини востаннє такий врожай вишень був в 92 році. Ох, вона тоді компотів накрутила! 13 трилітрових банок, уявляєте?
Зараз вишні опадають на лавку і підстаркувата Галина, яка вже зле бачить, не один раз сідала на них, але вставати уже не хотіла. То й так робоча спідниця, яка різниця?
В жінки була коза Гичка. Сусіди жалілися, що Галина її без мотузки відпускає гуляти: кому капусту, кому квіти пожувала.
– Вже морквина постигла, скоро тобі дам.. Але ти ж нечемна така, скільки за тебе ще вислуховувати буду? – лагідно сварилась стара до Гички, — Тепер з Нінкою капустою доведеться ділитись..ех. А ти їж, їж, не дивись на мене, бо зараз дощ почне падати, підеш у загін!
Гроза й справді збиралась, Галина пішла збирати білизну. Ще не висохла до кінця, але що робити?!
– Ей, є хто вдома? – крикнув хтось з-за паркану. У жінки мало простирадла не попадали від переляку.
– Ой, чого так страшите? Та є!
– А Богдан Зубренко вдома?
– Який Богдан? Сама я.. Немає тут Богданів. Хіба.., – задумалась Галя, — Зубренко на комбайні їздив у нас в селі. Але його вже давно не стало.. Не знаю, чи його маєте на увазі.
– А як же.. як же мені тепер його знайти? – дівчина аж зморщилась, не очікувала такої відповіді.
– На, — стара всунула одяг дівчині в руки й сказала: – Неси до хати, бо дощ починається, а мені кізочку треба загнати..
Дівчина застигла у сінях. Далі боялась йти — чекала на господиню.
– Як тебе звати? – питає Галя, яка вже встигла змокнути і забігала до хати.
– Маша.
– Марічко, пішли до хати, будемо чай пити. Розкажеш нащо тобі Зубренко..
– Ви самі тут живете? – поцікавилась Марія у жінки, поки та наставляла чайник.
– Останніх п’ять років тільки я і Гичка на цьому подвір’ї. Мого чоловіка Петра не стало, от я і сама залишилась. До мене приїжджає донечка Світланка з онучатами, але то рідко буває… А я для них булочки печу, граюсь, так весело в ті моменти — Галина робила це машинально, їй було соромно зізнаватись, що дочка після смерті батька ще жодного разу до неї не приїхала.
Дівчина літала десь у хмарах. Галину слухала краєм вуха.
– То що за Богдан? – перевела тему стара.
– Тепер, виходить, ніхто.. – зітхнула, — Я з Богданом у місті познайомилась, він мені дав цю адресу, сказав, що сам із села. Наказав обов’язково приїхати, зустрітись, бо він нечасто до міста приїжджає… А виявилось, це все обман..
– Ех, Марічко.. Шкода тебе. У мене теж був такий непутящий. Колька, тракторист.. Затягнув мене у сіно, скористався і забув. Добре, що Петро був порядним. Не посоромився взяти мене уже нецнотливу..
Марія розсміялась. Вони ще довго розмовляли, аж поки не закінчився дощ. Тоді Галина зібрала дівчину в дорогу і відправила її на електричку. На прощання сказавши:
– Буде тобі щастя ще. Не сумнівайся!
В Марії проступили сльози, вона міцно обійняла стару.
– Я приїду до вас ще..
Зовсім неочікувано для себе Марія знайшла більше, ніж шукала. Справжню підтримку і розраду. Ми зустрічаємо усіх людей у своєму житті саме тоді, коли нам це треба. Для чогось. Для кохання. Для дружби. Для розпачу. Для дорослішання. У кожній зустрічі є своя причина…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!