-Ех, Марічко.. Шкода тебе. У мене теж був такий непутящий. Колька, тракторист.. Затягнув мене у сіно, скористався і забув. Добре, що Петро був порядним. Не посоромився взяти мене таку

На пам’яті Галини востаннє такий врожай вишень був в 92 році. Ох, вона тоді компотів накрутила!  13 трилітрових банок, уявляєте?

Зараз вишні опадають на лавку і підстаркувата Галина, яка вже зле бачить, не один раз сідала на них, але вставати уже не хотіла. То й так робоча спідниця, яка різниця?

В жінки була коза Гичка. Сусіди жалілися, що Галина її без мотузки відпускає гуляти: кому капусту, кому квіти пожувала.

– Вже морквина постигла, скоро тобі дам.. Але ти ж нечемна така, скільки  за тебе ще вислуховувати буду? – лагідно сварилась стара до Гички, — Тепер з Нінкою капустою доведеться ділитись..ех. А ти їж, їж, не дивись на мене, бо зараз дощ почне падати, підеш у загін!

Гроза й справді збиралась, Галина пішла збирати білизну. Ще не висохла до кінця, але що робити?!

– Ей, є хто вдома? – крикнув хтось з-за паркану. У жінки мало простирадла не попадали від переляку.

– Ой, чого так страшите? Та є!

– А Богдан Зубренко вдома?

– Який Богдан? Сама я.. Немає тут Богданів. Хіба.., – задумалась Галя, — Зубренко на комбайні їздив у нас в селі. Але його вже давно не стало.. Не знаю, чи його маєте на увазі.

– А як же.. як же мені тепер його знайти? – дівчина аж зморщилась, не очікувала такої відповіді.

– На, — стара всунула одяг дівчині в руки й сказала: – Неси до хати, бо дощ починається, а мені кізочку треба загнати..

Дівчина застигла у сінях. Далі боялась йти — чекала на господиню.

– Як тебе звати? – питає Галя, яка вже встигла змокнути і забігала до хати.

– Маша.

– Марічко, пішли до хати, будемо чай пити. Розкажеш нащо тобі Зубренко..

– Ви самі тут живете? – поцікавилась Марія у жінки, поки та наставляла чайник.

– Останніх п’ять років тільки я і Гичка на цьому подвір’ї. Мого чоловіка Петра не стало, от я і сама залишилась. До мене приїжджає донечка Світланка з онучатами, але то рідко буває… А я для них булочки печу, граюсь, так весело в ті моменти — Галина робила це машинально, їй було соромно зізнаватись, що дочка після смерті батька ще жодного разу до неї не приїхала.

Дівчина літала десь у хмарах. Галину слухала краєм вуха.

– То що за Богдан? – перевела тему стара.

– Тепер, виходить, ніхто.. – зітхнула, — Я з Богданом у місті познайомилась, він мені дав цю адресу, сказав, що сам із села. Наказав обов’язково приїхати, зустрітись, бо він нечасто до міста приїжджає… А виявилось, це все обман..

– Ех, Марічко.. Шкода тебе. У мене теж був такий непутящий. Колька, тракторист.. Затягнув мене у сіно, скористався і забув. Добре, що Петро був порядним. Не посоромився взяти мене уже нецнотливу..

Марія розсміялась. Вони ще довго розмовляли, аж поки не закінчився дощ. Тоді Галина зібрала дівчину в дорогу і відправила її на електричку. На прощання сказавши:

– Буде тобі щастя ще. Не сумнівайся!

В Марії проступили сльози, вона міцно обійняла стару.

– Я приїду до вас ще..

Зовсім неочікувано для себе Марія знайшла більше, ніж шукала. Справжню підтримку і розраду. Ми зустрічаємо усіх людей у своєму житті саме тоді, коли нам це треба. Для чогось. Для кохання. Для дружби. Для розпачу. Для дорослішання. У кожній зустрічі є своя причина…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!