Моєї дружини не стало ще 10 років тому. Я залишився у селі, діти повиростали, переїхали у світ за очі. Сашко, старший син, подався до Одеси, приїздив хіба на свята. Знаю, що зараз він працює у хорошій фірмі, має машину та орендує квартиру.
Молодша сестра Олена після університету вирішила залишитися у Києві. Зараз там живе з чоловіком також на орендованій квартирі, збирають на власний будинок. Але так збирають, що, складається враження, до старості будуть відкладати. То у Єгипет полетять, машину в кредит візьмуть, айфони нові придбають.
Я на дітей не жаліюся, вони часто телефонують, донька у гості з онуками приїжджає.
Але на Паску підняли таке цікаве “питання”:
– Тату, а ти не планував продавати хату? – питає Сашко.
До слова, хата велика – два поверхи, город широкий, пай ще є, гараж, літня кухня. Я завжди рідної землі тримався та тут багато чого сам добудував. Ця хатинка колись була маленькою, однокімнатною, перейшла у спадок від мого батька.
-Не знаю, а що таке?
– Ну бо я вважаю, треба і про нас подбати, щось у спадок залишити, – каже Олена.
Того ж вечора я дуже полаявся з дітьми. Яке вони мають право так думати про мене та хату?
Певно, вже чекають, коли я Богові душу віддам, або хату поділити між собою.
Сашко досі тероризує мене дзвінками “Який ти батько після цього, що про дітей не хочеш подбати?”
Але хіба я мало їм дав?
Оплатив навчання двом, гуртожитки. Дав гроші Олені на весілля, вона ж хотіла святкувати на широку ногу. Сашкові дав раніше тисячу доларів на перший внесок за оренду квартири.
Але якого біса я тепер ще й повинен їм щось давати? Вони вже дорослі, обом за 30 років. Я в такому віці навіть не смів задумуватися про таке!
Тепер діти взагалі погрожують судом. Донька попереджає, що я онуків не бачитиму, син вже казав, що до нотаріуса ходив.
Ось так мої діти перетворилися на ворогів.
Останньою каплею був нещодавній дзвінок доньки:
– А мама б нас послухала! Зроби це заради неї!
Але діти не знають, що остання воля жінки Марини – не давати їм ні копійки. Вона ще з дитинства намагалася їх привчити до самостійності, та щось погано вийшло.
Можете мене вважати поганим батьком, але я не хочу навіть клаптика землі дітям давати. Нехай їх біда навчить, як на світі жить!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
А Ви підтримуєте таке рішення чоловіка? Що б Ви зробили з такою “родиною”?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!