Нещодавно розмовляли з колегами на роботі про своїх чоловіків, так от Світлана розповідала, що чоловік ще досі називає її «сонечко», «моя радість», зізнається в кохані. Я подумала про свої стосунки з чоловіком, мене він називає хіба що на ім’я. Я розумію, що ми одружені вже 11 років, але моя душа все одно хоче якоїсь романтики, не така я вже і стара. Він просто не проявляє до мене почуттів і складається враження, що живе так, бо звик.
Я чекала його ввечері з роботи, щоб поговорити про те, що мене хвилює.
– Мені цікаво, чому ти не признаєшся мені в кохані?
– А навіщо?
– Щоб я відчувала, що потрібна тобі. Ти що не знаєш, як це приємно?
Він просто глянув на мене з-під лоба і цілий вечір не промовив ні слова. Всю ніч я думала про те, що чоловік мене не кохає, уявляла, як подаю на розлучення, адже не хочу псувати йому життя. Наступного дня після роботи навіть не хотілося іти додому. Я вирішила запросити Світлану на каву:
– Ой, Галю, вдома стільки справ. Давай краще одразу до мене. Але ходи ще зі мною в супермаркет, маю зготувати вечерю. Чоловік зараз в пошуках роботи, тому сидить вдома, син на канікулах, от і приходиться звечора готувати їм на цілий день страв.
– А давно в пошуках?
– Та вже декілька місяців, зараз хорошу роботу важко знайти.
Зайшли ми до Світлани й одразу попрямували на кухню. Світлана поставила чайник й почала розбирати пакети, метушилася й робила декілька справ одночасно: мила посуд, що залишили їй чоловіки, накривала нам на стіл, варила макарони. Я просто мовчки спостерігала за цим. Потім до нас прийшов її чоловік. 
– Привіт, любий, до нас в гості прийшла моя колега — Галя, знайомся. Навіщо ви стільки посуду залишили мені, я ж працюю, скільки разів вам говорити — мийте одразу тарілки.
– Сонечко, ти завжди така зла приходиш з роботи, не кричи, я ж кохаю тебе.
– Ага, на от сміття викинь хоча б.
– Та хто ввечері сміття виносить, от будеш завтра іти на роботу і візьмеш.
– Нема з тебе ніякої користі.
– Скарб мій! Люблю її, сил немає.
Говорив він цю останню фразу і пишався собою, а мені хотілося заїхати йому сковорідкою по голові. Довго я не гостювала, зібралася й пішла додому. А на вулиці холодно, мокрий сніг з дощем, а я рукавички вдома залишила. Так змерзла на вулиці і от нарешті дійшла до квартири. На порозі мене вже зустрічав чоловік, з яким я ще вчора хотіла розлучатися.
– Привіт. Де ж ти так довго була? Дивись, як там холодно! Ще й рукавички вдома забула. Іди на кухню, я зробив тобі гарячий чай. Ідеш в теплу ванну зігрітися?Чи спершу повечеряєш?
Я пішла на кухню, а там чоловік вже зварив макарони з сосисками, це єдина страва, яку він робить, якщо я затримуюсь на роботі. Раніше мене нервувало, що він іншого приготувати не може, а зараз ці макарони були для мене найкращим подарунком.
– Як же сильно я тебе кохаю, моя радосте і найкращий чоловіче.
– Що вино у Світлани пила чи що?
Ми посміхнулися, а я почала цінувати свого чоловіка ще дужче.
Чи траплялися з вами схожі ситуації?
