Моя сусідка Галина подалася у Німеччину, аби заробити гроші дітям на життя. Адже двом синам та доньці треба дати якесь гідне майбутнє, заплатити за навчання в університетах, квартири купити.
Час від часу вона ще висилала дітям великі коробки з гостинцями. Крупи, консерви, якісь сири та ковбаси, масла, олії. Ну і ховала туди гроші, аби ніхто не вкрав у автобусі.
На жаль, Галя не знала німецької мови. А без того там пропадеш! Пішла працювати на низькооплачувану роботу, на складі фасувати замовлення. Робота позмінна, однак, треба з 6 ранку по 9 вечора стояти на ногах, носити ті важкі сумки. Ще й приміщення не опалювалося, тому Галя одягала ще рукавички та светрик, аби не застудитися.
Але неділя у неї був завжди вихідний. Вона знала ще деяких жіночок з України, які також тут працювали. Збиралися десь у кафе чи в парку. Однак, колежанки постійно нарікали на дітей. Мовляв, як вони не цінують їх поміч, вимагають гроші, а потім витрачають на різні дрібниці.
“Я купила своїй доньці квартиру, дала гроші на ремонт. А вона мене не хоче пускати пожити. Он ще тут на рік затрималася, аби собі хоча б на однушку заробить” – бідкалася подруга Мирослава.
Але Галюня щиро вірила, що її діти на таке не здатні. Що не виженуть рідну маму з квартири, як те кошенятко безпритульне. Адже вона заради них не пожаліла ні часу, ні сил, ні здоров’я. Хоча через таку роботу схудла, заробила варикоз на ногах, а руки такі зморщені, наче у бабусі старенької.
Старшому синові Галя оплатила всі витрати на весілля. Молодята хотіли святкування у дорогому ресторані, запросили 150 людей. А потім вже вручила ключі від квартири у новобудові, бо невістка завагітніла. Розуміла, що то вже заради майбутнього онука треба старатися. Навіть возила їм меблі до квартири з Німеччини.
Так само допомогла середньому синові Ростику. Гроші летіли, наче на вітер. Зате молодята були щасливі, це найголовніше. Правда, весілля вийшло не таке витратне, бо гостей було мало. Але Галинка везла у ресторан свої закуски, сири, дорогі вина та коньяки.
Молодшій доньці вона віддала свою квартиру, але допомогла зробити там ремонт. Олена хотіла якісь модні крісла, стіл з натурального дерева, високі вікна у повний ріс. Словом, витратилася Галинка ого-го як!
Однак, останній рік сусідка нічого дітям не висилала. Все-таки, закралася в неї думка щодо свого житла. Ну просто зайва квартира ніколи не буває зайвою. Могла б її в оренду здавати, так на спокійну старість вистачить. А потім вже старшому онукові подарували, але то буде років через 15 точно.
Або ж наслухалася історій від подруг про те, як діти виганяли батьків після заробітків геть. Ну не знаю, я її думки не читала.
Тому Галинка купила собі однокімнатну квартиру на Левандівці. Така невеличка, на 45 квадратів, зробила скромний ремонтик, без тих кольорових шпалер чи яскравих диванів.
Спершу Галя навідалася у гості до доньки Олени. Привезла гостинці онукам, поняньчилася.
– Доню, а ти мої речі не чіпала? Вони досі у спальні?
– Ой, мамо, ми їх у підвал винесли. Нам заважали.
– Чому? Я вже повернулася, не буду більше на заробітки їздити.
– Мамо, тільки не кажи, що ти хочеш з нами жити. Тут 2 кімнати, куди ми 5 помістимося? Це вже якась рукавичка, а не квартира!
Галі стало образливо ледь не до сліз. Думала, що хоча б старші сини не відвернуться від неї та пустять до себе жити.
– Мамо, ну куди ти лізеш? У мене жінка другою дитиною вагітна, ми ремонт у спальні робимо. Тим паче, як ти це собі уявляєш – дві господині на одній кухні? Та ви будете сваритися, як ті баби на базарі. Воно мені треба? – дорікав Юрко у слухавку телефону.
А Ростик навіть мамі двері не відчинив, вони говорили через домофон:
– Ма, ну чого ти нас не попередила? Ми б тобі виділили якусь кімнату може.
– Тобто може?
– Ну мамо, що ти у нас робитимеш? З дітьми не треба сидіти, вони у садок ходять. Я працюю, жінка тоже. Тобі тут буде нудно, навіть сусідів-пенсіонерів нема.
І так Галинка вся у сльозах їхала додому. Вчора ми з нею зустрілися, разом йшли до церкви
– Ох, важко самій. Але добре, що мені вистачило розуму купити собі квартиру. Бо не знаю, що б зараз робила. Певно, жебрала на вокзалі разом з циганами.
Я стараюся заходити у гості до Галинки, аби їй сумно не було. Але, якщо чесно, мені так шкода її. От не Дай Боже комусь з вас відчути її горе та гірку долю.
Так ми трудимося заради дітей. А потім вони показують нам на двері та не хочуть на старості років склянку води подати…
На вашу думку, чому діти відцуралися від своєї матері?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!