Мати зателефонувала мені і почала розповідати про дідуся, що нібито він залишив мені спадок. Я нічого не зрозуміла, адже ніколи не знала, що у мене є дід. Татові батьки померли ще до мого народження, а з маминої сторони я знала тільки бабусю.
– Галю, слухай мене. Твій дідусь залишив тобі спадок. До мене зателефонувала його сусідка, щоб я допомогла з похоронами. Поїхали зі мною, одразу глянеш на цей будинок. 
– Мамо, а чому ти раніше не казала, що мене є дідусь? Я ж його жодного разу не бачила!
– Я ж сама ніколи з ним ніколи не спілкувалася. Він покинув нас з мамою, коли мені виповнилося чотири роки. Потім якось дізнався, що ти народилася. Прийшов з квітами до тебе та з іграшками. Я взяла подарунки, але спілкуватися з ним не стала, лише показала твою фотографію. Я розумію, донечко, що він мене кинув, а не тебе. Прости, що тоді його так прогнала.
– Мамо, не сумуй, збирайся, зараз поїдемо! Можливо, сусідці потрібна допомога.
Добралися ми до цього дому на таксі. Вигляд будинок мав вражаючий: на землі лежав старий паркан, проте хвіртка стояла на місці. У дворі була лава під хатою та умивальник. Двері в хату були важкі та відкривалися зі скрипом. Перше, що впадало в очі, це те, що давно тут не було ремонту.
– Дуже гордий ваш дідусь, ніколи ні в кого не просив допомоги, – сказала сусідка. – Заходьте в хату, присідайте, я вам ключі залишу. Залишайтеся вже до похорону, це ж завтра. Що знову будете сюди їхати?
Мені стало дуже цікаво, в який умовах проживав мій дідусь. Я пішла оглядати будинок. Тут було дві кімнати: гостьова і спальня. Спальня була маленькою, але дуже світлою кімнаткою. У ній стояло залізне ліжко та приліжкова тумба. На ній в рамках були мої фотографії, які мати надсилала дідусю. На фото були усі найважливіші моменти з мого життя: перші день народження, свята в школі, випускний, весілля, народження дитини. Мені стало дуже жаль дідуся, адже ми усі жили дружньою сім’єю, а він тут був сам.
В ящику комода знайшла лист, на конверті написано – внучці Галині.
“Дорога внучко, Галиночко! На жаль, ми з тобою ніколи не бачились. Але в цьому я сам винен. Не склалося у нас спільне життя з бабусею, ображав її через власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди. Ти стала сенсом мого життя. Для тебе я збудував будинок, щоб хоть щось залишилося на згадку. Не цей будинок, онучко, не той, в якому ти зараз знаходишся, він був тільки для мене, сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричневий. Він не такий, як інші будинки, ти одразу його впізнаєш. Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощай, Галинко. Дідусь Олексій!”
Я простягнула конверт матері. Ми вдвох розплакалися. Поруч з цією запискою були ключі. Ми швидко знайшли цей будинок, адже він був чарівним. Двоповерхова споруда з вітражними вікнами на першому поверсі. Спереду була гарна велика веранда, а позаду дому розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого сина.
На похороні була лише наша сім’я та сусідка. Як виявилося, друзів та родичів дідусь більше не мав. Ми переїхали жити в цей будинок. Я кожний день дякую дідусю за такий великий подарунок і дуже шкодую, що не встигла з ним познайомитися.
Вам подобається історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!