Софія працювала у своєму селі поштарем. Вона щодня поспішала рознести односельцям газети та журнали. Листів у той час вже майже не було. Їй подобалась її робота.
Софії було за тридцять. Вона була дуже доброю і відкритою людиною. Навідавшись до старших людей обов’язково спитає як їхнє здоров’я. Якщо в хаті були діти, то поговорить з ними про садок чи школу. Дівчину любило все село. І чоловік Степан. Він давно кликав її заміж.
От тільки Софія з тим не поспішала. Казала, що вийде за нього тоді, коли він побудує свій дім, з його батьками жити не хотіла. І він старався! Мусив встигати й працювати, і пасіку доглядати, і на будові робити.
Софія росла з бабусею Гасею з народження. Більше нікого у неї не було. Мами вона не знала, лиш дві фотографії залишилися. А про її батька ніхто не чув. Зазвичай у селі всі все знають про людей, але не цього разу. Ця таємниця пішла разом з її мамою.
На пам’ять про матір Софія носила її намисто з перлин – все, що від неї залишилось.
Влітку, коли було сухо Софія любила розносити пошту на велосипеді, коли падав дощ – ходила пішки. На неї завжди радісно чекали, бо вона могла принести хороші новини. Та найбільше на неї чекав пан Ігор.
Його будинок був на самому краю села, біля лісу. Зараз чоловіку шістдесят п’ять. Дружина померла кілька років тому, а син давно живе у місці й приїжджає дуже рідко.
Коли ще його Василина була жива, вона ніколи не була привітною до Софії. На відміну від Ігоря, який щоразу кликав дівчину попити з ними чаю та розповісти про якісь новини у селі.
– Ой, вибачте, але мені ніколи. Ще бабусю треба нагодувати, вона знову заслабла. Дякую! Якось іншим разом залишусь! – перепрошувала Софія, щоразу згадуючи зневажливий погляд дружини.
Софії завжди здавалося, що дядько Ігор якось по-особливому ставиться до неї Причому з самого її дитинства. Він постійно ненароком був поруч. У нього завжди були цукерки чи печиво, яким він її пригощав.
Трохи згодом він постав на їхньому подвір’ї гойдалку, щоб Софія з подружками мали забавку. Та і по дому допомагав. Адже в селі завжди треба чоловічих рук. Коли бабуся чула від внучки, що дядько Ігор знову пригостив її солодким, то лиш важко зітхала і мовчала.
Чоловік не просто так ставився до дівчинки. Він був її рідним батьком.
Сталося це, коли чоловіку було тридцять років. Він, будучи у шлюбі з дружиною закохався у матір Софії. Він нічого не міг подіяти із своїми почуттями. Симпатія була взаємною, хоч дівчина боялася наслідків і пліток по селі, боялася його дружини.
У них було всього кілька таємних зустрічей. На останній чоловік подарував їй те саме намисто з перлин. Жінка зняла його лиш у день, коли поїхала народжувати. Там її не стало.
Ігор боявся зізнатися, що то його дитина. Він переживав, що його жінка зіпсує життя малечі й мовчав, він би просто не впорався з її гнівом.
Коли Софії минув рік Ігор не витримав і пішов до Гасі зізнаватися. Вона тоді якраз квасила капусту, як він постукав у двері.
– Заходьте, а це ти Ігорю! Щось сталося? – у клопотах відповіла жінка.
– Гасю! Я прийшов сказати дещо важливе. Ти краще присядь… Я батько Софії.
Жінка уважно глянула на нього, а потім відповіла:
– Боже! А коли ж ви з моєю дочкою встигли?
– Так сталося, – сухо і винно відповів той.
Хто зна, як би могло зараз бути, якби його кохана була жива. Він би дійсно витримав усі ті чвари й косі погляди односельців. І жили б вони разом щасливо.
Тому чоловіку нічого не залишалося, як спостерігати поруч. Як росте його дитина, яка нічого не підозрює. Тому він став допомагати. Тишком від дружини відкладав гроші й давав Гасі. А ще безплатно допомагав на господарстві.
Також допомагав іншим самотнім жінкам, але вже за гроші. Його дружина з норовливим характером всім розказала, що можуть звертатися до нього, але нехай платять. Ігор брав з них небагато, символічно.
А коли її не стало, то здавалося, що саме зараз настав час зізнатися Софії. Та він не зміг… Довго думав, вагався, але не наважився.
Зате тепер вона може залишитися в нього на чай, щось розказати. У свій День народження Ігор частує її тортом. Він все з посмішкою дивився на намисто, яке носила Софія.
Того дня Софія знову йшла до пана Ігоря. Зазвичай він виглядав її з фіртки, але того разу його не було. Коли дівчина зайшла до хати, то не повірила своїм очам. Чоловік лежав на підлозі, а поріч з ним – конверт.
Вона викликала швидку і якось машинально запхала конверт до сумки. Врятувати Ігоря не вдалося. Коли це все закінчилось Софія сиділа вдома та плакала. пізніше вона пригадала, що у її сумці конверт і вирішила переглянути що це.
Насправді це було зізнання Ігоря.
Софіє! Цей лист для тебе! І якщо ти його читаєш, то скоріш за все мене вже немає на цьому світі. Я мав давно зізнатися тобі! Я твій батько. Мені дуже прикро, що сталося саме так. Я боявся, що моя дружина не дасть тобі спокійного життя і мовчав. Якби твоя мама вижила, то все могло бути зовсім по-іншому. Пробач мені, якщо зможеш! Я тебе люблю. Твій тато Ігор.
Софія знову заплакала і пішла прочитати листа бабусі, та вона ніяк не відреагувала.
– Я не розумію! Чому ти не здивована? Тільки не кажи, що ти знала?!
– Так, дитино! Я знала. Ігор сам мені зізнався. І передав тобі ці намистини, які ти завжди носиш.
– Тепер зрозуміло, чому він часто зі сумом дивився на них. Як мені шкода, що я дізналася про це так пізно. Я все своє життя хотіла маму і тата. Ти знаєш, що ти в мене найкраща, але всім дітям хочеться мати батьків. Дякую тобі за все!
Весною Софія таки вийшла за Степана і вони переїхали у новий будинок. От тільки довелося чекати, коли мине рік від її батька Ігоря. Про це вона більше нікому не розповіла. Нехай це залишиться таємницею між нею і бабусею.
Як ви ставитесь до вчинку Ігоря? Чи міг він змінити ситуацію?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!