Мені 55, чоловікові 60 років, однак маємо значно молодший вигляд. У нас троє дорослих дітей. Старші доньки заміжні, є діти. Молодший син – 20 років, студент. Цього року ми вже святкували 35 років подружнього життя. На майбутнє планів ніяких не будувала, розуміла, що зараз мені треба ростити онуків. Крім того, останні роки сильно додала у вазі, дотягла до 100 кг.
Чоловік усе життя дивився на мене закоханими очима. Але в ліжку все було не дуже. Чоловік пасивний і не винахідливий, і шалено боїться зробити мені неприємно або боляче. Спочатку були скандали, потім я навіть ходила до сексолога, але лікар сказав, що повинні прийти обидва. Чоловік відмовився навідріз. У моєму оточенні моїх знайомих і подруги жили всі, бо я, тому вмовила себе, що зможу прожити так все життя, в іншому до чоловіка претензій не було.
Я змирилася і поводилася так, як і повинна поводитися вірна і зразкова дружина. Одного дня між нами з чоловіком розгорілася суперечка і я заявила, що хочу розлучення... Реакція сина мене вразила. Він запитав, якщо я розлучуся, чи я буду жити окремо. Я відповіла, що, звичайно ж, так.
Син сказав: «якщо ти, мама, кого-небудь заведеш, я тебе не буду поважати, а може, і приходити не буду». Розуміла, що якщо піду з сім’ї, то втрачу сина, донькам про свої наміри навіть не розповідала. Потім у чоловіка став скакати тиск, він приймав ліки, про інтим взагалі можна було забути. У мене теж почалася гормональна перебудова, і я схудла на 25 кілограмів за 2 місяці.
Я оновила гардероб, змінила зачіску, всі були в захваті від мого перевтілення. Тоді гормони взяли верх і я провела ніч з іншим чоловіком. Це був хлопець на 15 років молодший, інколи нам лагодив ноутбук. Як все сталося, практично не пам’ятаю смутно і такого темпераменту від себе не очікувала. Коли прийшла в адекватний стан, поки він був у ванній, я одяглася, схопила ключі, шубу, ледве впоралася із замком і бігом на вулицю. Мене всю трясло. Лише на шостому десятку зрозуміла, що я згаяла свою молодість, заради принципів моралі. Треба було раніше спробувати й піти від чоловіка.
Після цієї події у мене замість затишшя, гормони поперли, відновився цикл. Лікарі дивувалися і посадили мене на антидепресанти й гормональні препарати. У мене просто зносить дах. Чоловік дивувався змінами, але нічого не підозрював. Діти сміялися і кажуть, що я пізно спохопилася за собою стежити, подруги стверджують, що через декілька років гормони стихнуть і все пройде. Загалом чоловіком згодом про все дізнався і сказав, що подає на розлучення.
Ми просто не розмовляли, я переосмислювала все і розуміла, що не хочу цього. Хотіла помиритися. Одного вечора підійшла, обійняла, однак він відкинув мене, сказав, що не бачить зі мною майбутнього.
Я готова забути всі образи, поміняти спосіб життя, переїхати, наприклад, нарешті, просто пожити спокійно з ним. Але раптом у мене майнула зовсім інша думка: «треба змиритися і відпустити людину, він три місяці аналізував нашу ситуацію і, напевно, не на порожньому місці прийшов до висновку, що краще розійтися. Нехай буде так, як він хоче».
Святкували день народження доньки, в кінці вечора, коли всі розійшлися, чоловік оголосив про розлучення. Діти шоковані, донька намагалася з ним поговорити. В результаті все-таки він подав прохання про розлучення в суд. Зараз живемо як сусіди й взагалі не розмовляємо.
На тому тижні наша фірмочка накрилася і я тепер безробітна передпенсіонерка. Я сиджу вдома – зараз мені поспішати нікуди – і думаю, що робити далі. Перебираю старі фото.
Ось з весілля, де я така весела, сміюся, задоволена. Чоловік теж щасливий. Ось з відзначення 5 років спільного життя. Ми з задоволенням спілкуємося, цілуємося під крики «гірко».
10 років шлюбу. Ми ще веселі, обіймаємось, у нас вже двоє дітей. Чоловік світиться і захоплено дивиться на мене. 15 років – я дивлюся в сторону, він на мене, але частіше все ж один на одного.
20 років шлюбу – ми дивимося часто в різні боки, інтересу одне до одного все менше. «Срібне» весілля – більша частина фото, де я відвертаюсь, а він то до мене, то від мене.
35 років спільного життя – вперше я звертаю увагу, що на всіх без винятку фотографіях я від нього відвертаюсь з виразом невдоволення.
Яка трансформація відносин відбулася у нас за час спільного життя, на фото це очевидно.
Так, пригадую, що в сімейному житті часто були ситуації, коли потрібно було щось змінювати, робити більше один до одного, але ми ігнорували ці знаки. Щось в житті ми пропустили, не зрозуміли за цим побутом. Ми з чоловіком розмовляли на різних мовах (якщо взагалі розмовляли), один одного не чули й не розуміли. Діти виросли, і виявилося, що ми чужі люди?
Я втомилася вести бесіди, вибачатися за свою нестриманість, за бажання розлучення, не знайшла потрібних слів, не переконала його. Але іноді я думаю, коли люди вже вирішили розлучитися і ніщо їх не пов’язує і примирення виглядає якось нещиро. Можливо, треба змиритися з самотньою старістю. Чи стикалися ви зі схожими ситуаціями?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!