Два місяці тому ми з чоловіком нарешті придбали квартиру. Повірте, ми 5 років економили, відкладали кошти. До того мешкали в однокімнатній квартирі на Левандівці. А тут вже здійснили власну мрію – 3 кімнати, простора тераса, підземний паркінг для машини. Поруч великий ТЦ Форум, до Площі Ринок буквально 10 хвилинок йти. Ще й у будинку одразу є садочок, куди ми влаштували нашу донечку Русланку.
Однак, я просила маму нікому не казати про цю квартиру. Бо у мене такі родичі заздрісні та корисливі. А мама одразу всім добазікалася по телефону, так вихвалялася, наче вона сама ту квартиру купила. Хоча ні на ремонт, ні на іпотеку нічого не дала.
Тиждень наша квартира гуділа від гостей на “новосіллі”. Були родичі з Києва, Дніпра, Чернівців. Навіть якась далека тітка не пожаліла часу приїхати з Португалії до Львова, аби погостювати у квартирі. Я не хотіла псувати стосунки з родичами. Тим паче, могла їх вивести на прогулянку, показати Львів, купити якісь гостинці чи сувеніри. Однак, мій чоловік Роман завжди казав “родичі на 3 день починають тхнути, як зіпсована риба”.
Комусь ми прямо натякали, що час додому. Іншим брехали, що нам треба їхати кудись, тому квартиру зачиняємо. Або ж вигадали, що хворіємо, аби пошвидше речі пакували і на вокзал летіли.
Але моя двоюрідна сестра Лілька всіх гостей переплюнула. Тиждень тому приїхала без попередження, з двома синами та валізою в руках:
– О, які гості. Ти надовго?
– Та як сказати. Поки квартиру не знайду.
– Тобто?
– Та ми з чоловіком розлучаємося. То він мене вигнав з дітьми. А я поки собі квартиру не знайшла, то думаю, що в тебе поживу.
Щоб ви розуміли, Ліля взагалі жила до того у Коростені і як її аж до Львова занесло – загадка. Ну я не стала проганяти родичку геть, постелила їй диван, дітям окрему дала кімнату, Русланка з нами у спальні ночувала.
І от 2 тижні Лілька відтягувала що з пошуком житла, що з пошуком роботи. Зате мала совість брати наші продукти, годинами сидіти у ванній та користуватися моєю косметикою.
Я все терпіла і терпіла. Спершу жалілася мамі, аби вона сама якось легко натякнула Лілі. Однак, почула у слухавку тільки “вона ж твоя родичка!”.
Тільки ні моє, ні чоловікові терпіння не вічні. Якось ми вечеряли всі разом, я приготувала пюре та котлети з салатом. Повна тиша, спокійно їмо і тут Лілька видає таку фразу:
– Ой, Романе, якби ти на мені женився, то я б в тисячу разів смачніше готувала. Котлета пересмажена, пюре на смак як клей.
– Так чому ти за тижні ні собі, ні дітям нічого не приготувала? Господинька на словах?
– Я тут в гостях. І це ви, господарі, повинні нас балувати.
Після такого мій Роман відклав виделку, пішов до кімнати. А через 5 хвилин виставив валізу Лілі та всі її речі у коридор:
– Таксі приїде через хвилину. Знаєш, котися під три чорти зі своїми дітьми. Вже в печінках такі “гості” сидять.
– Що? Та як ти смієш?
– От уяви, смію так себе поводити! Ще будеш зараз мені лекції читати?
Ліля розбила нам склянку, кричала на всю кімнату лайкою. І це при тому, що діти сиділи за столом.
Мало того, нам ще мама декілька днів дорікала, як ми погані господарі, вигнали сестру з дітками геть
– Знаєш, а як до нас ставилися – такі ми у відповідь! – крикнула їй у слухавку та заблокувала номер.
От що за дивна мода пішла? Чому всі вважають, що гості мають повне право всідатися на голову і їм ще треба прислуговувати? Хто у нас таке вигадав?
Я розумію, що наш народ славиться гостинністю і це факт. Однак, не варто переходити межі та ставати нахабним гостем.
Ви погоджуєтеся з думкою нашої читачки? Що для вас є ознаками поганих гостей?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!