Доля випала мені дуже важка: чоловік помер рано, двох дітей за якісь гроші на ноги ставити треба було, а роботу знайти в мене ніяк не виходило. Але воно й не дивно, бо хто ж захоче брати дівчину, яка у свої 20 вже вдова з двома дітьми?
Кілька років намагалась я ще якось викрутитись, а потім махнула на все те рукою. Лишила синів на матір свою і поїхала на заробітки. Де мене тільки не носило! І ягоди збирали, і за старими доглядала, і прибиральницею була… Роботи не боялась ніколи. Знала, заради кого так важко гарую.
А гроші в ті часи такі платили, які нам в Україні й не снилися! Я і дітям примудрялась відправляти трохи, і на себе ще копійка-друга лишалась.
Угробила я на чужині і молодість свою, і здоров’я… Усе ніяк не могла додому вернутись, хотілось більше грошей.
Жадібність моя мене й згубила – наздогнав інсульт. Я б полежала в лікарні трохи та й вернулася б до роботи, але за кордоном таких як я стараються вже додому відправляти. Їм там зайві проблеми теж не дуже треба.
Довелося змиритись зі своїм становищем і шукати квитки додому.
Я знала, що сини за ці роки вже хати собі побудували, ремонти зробили. Їх я грошима ніколи не ображала, було на що будуватись.То і вирішила не казати про свій приїзд, а зробити сюрприз.
Воно ж думалось, що всі зрадіють та кинуться обійматися! А насправді вилізло мені все це боком.
– А ти чого додому вернулась? – запитав у мене з порогу старший син.
– О, здоров була, мамо. Ти цього разу на тиждень чи на два? – підхопив його молодший.
Так мені ці слова зачепили – аж за живе! Але ж я старалась цього не показувати…
– Ви чого, хлопці? Назавжди я приїхала. Скільки ж можна на чужих людей горбатитись! Пора мені вже на пенсію йти та внуків бавити!
– А де ж ти збираєшся жити? Квартиру собі яку купила? – допитував мене Сашко.
– Та де ж я на неї гроші взяла б, як усе вам віддавала?! – ледь стримувалась я. – Такі хороми собі звели моїм коштом, а місця для мене не зайдете чи що?
І тут сини замовкли. Стоять, один на одного дивляться, не знають, що й відповісти.
– Ти, мамо, тільки не ображайся… Але толку тепер з тебе? Нас баба ростила, то її б ми й пустили пожити до себе. А де була ти, коли ми росли, га? Думаєш, можна грошима відкуплятись, а потім в один день вернутись, наче нічого й не було? Е-е, ні. Так не буває. Вертайся, мабуть, на свої заробітки. Усім так буде краще.
Отаке мені діти мої сказали. Я все життя спину гнула, аби вони жили, як вареники в маслі, і отака мені за це дяка! Навіть за поріг не пустили…
Забрала я свої речі та й пішла до сусідки ночувати. Що робити далі – Бог його знає… Хіба ж я правда в чомусь завинила?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви підтримуєте вчинок дітей?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!