Ми з чоловіком живемо дуже економно. Побралися шість років тому. Весілля мали досить велике, на 80 осіб. Тоді ми зібрали 7 тисяч євро з подарованих. Я мріяла поїхати до Греції на море, та Павло мене переконав вирушити до Одеси, а гроші відкласти на житло. Я погодилась. Згодом народила, на хрестини нам також принесли чимало конвертів. Тож вдалося докласти ще 4 тисяч.
Ми вирішили, що будемо додатково щомісяця по сто євро міняти. Трохи моя мама допомагала. Тож до початку війни ми вже мали 16 тисяч і підшукували квартиру. Тим часом жили з моїм татом, адже він самий, а ненька в Італії.
Ви спитаєте, чому вона нам не допомогла з купівлею житла. Насправді це сумна історія. В мене є брат і в нього кілька років тому народилась дитинка. Згодом виявилося, що племінниця має серйозний діагноз і потребує постійного лікування. Тоді мама й поїхала. А майже всі гроші висилає братові і я зовсім не проти.
Коли почалась війна ми з чоловіком замислились, може не варто в Україні нерухомість купувати, краще мати гроші. Що як доведеться виїжджати. А тоді якось Павло сказав мені:
– Слухай, гроші в нас однаково лежать. Оля просить позичити, каже, що поверне на тисячу більше.
– А нащо твоїй сестрі гроші?
– Вони до Польщі їдуть. Каже, що віддадуть через рік.
– А як нам треба буде тікати?
– Того ми дамо 10 тисяч Олі, а решта залишимо собі про всяк випадок.
Я погодилась. Не хотіла мати поганий вигляд в очах родичів чоловіка. Оля дуже нам дякувала. Щасливі вони всі разом поїхали, навіть її чоловік якось покинув країну. Мабуть, тому й така сума була потрібна.
В Польщі вони були не довго, поїхали далі, до Німеччини. Там їм дали житло і доволі гарні виплати на дітей. Олін чоловік знайшов якусь роботу, а ось вона не поспішала, курси мовні відвідувала і на шопінг ходила. Минув рік, а гроші нам ніхто не повернув. Далі ще рік. І врешті я не витримала. Сказала чоловікові, що про це все думаю.
– Послухай, це все вже занадто. Нехай вже повертають!
– Оля каже, що їм дуже важко, ледве виживають.
– Я бачу, як важко. Щотижня в ресторани ходять і на відпочинок їздять. Оля мало не щодня нові наряди купує. Все хизується ними. Нам навіть один раз на знак подяки не додумалась щось вислати.
Павло поговорив з сестрою. А вона так знахабніла, що врешті сказала, що грошей нема і все.
Тоді я поїхала до свекрухи, вирішила із нею поговорити, нехай би вплинула на доньку. Та вона мене вразила.
– Ти що? Уяви як вони там, на чужині. Май совість! І взагалі, що тобі погано живеться? Такого чоловіка маєш!
– А це тут до чого? Ми кожну копійку відкладали не для того, аби їх утримувати. Якби я знала, що так буде, краще б своєму братові дала.
– А це вже інша справа. Чого маму свою не свариш. Несправедливо одній дитині допомагати, а іншій ні.
Ми посварилися. Я повернулась додому і вигадала вихід. Щоправда, Павлові він не дуже сподобався.
– Як Оля не може гроші повернути, то нехай твоя мама нам свою квартиру віддає. Ми їй решту грошей дамо. Хоче – нехай їде до доньки, ні – то може купити дачу десь в селі.
– Ти що, мама не погодиться!
– Ти мусиш на неї вплинути. Скажи, що інакше ми її доглядати не будемо на старості. А більше в неї нікого нема тут. Оля точно не приїде!
Засмутився Павло, та я цього всього так не залишу. Скажіть, добре я придумала чи можна було щось інше?