Я проживаю у невеличкому селі біля Харкова. Маю гарну господу, дітки, чоловік роботящий, працюю вчителькою української мови у школі. Однак, до церкви не ходжу вже понад 8 років.
А це все трапилося у 2014 році, коли минула Революція Гідності та розпочалося АТО.
Мій чоловік одразу поїхав захищати нашу Батьківщину, а я залишилася вдома з дітками. Весь час я жила у страху, що з ним щось трапиться. Молилася Богові та Богородиці, щоб ті захищали наших воїнів. А коли прочитала за Іловайський котел – то тоді аж обімліла, бо від чоловіка не було ніяких новин.
На щастя, він повернувся додому живий-здоровий. Я так плакала та обіймала, що, думала, геть його задушу. От у 2015, здається, ми зібралися до церкви на Паску. Три дні стояла біля плити, люди з села знають, як ми всі готуємося до таких великих свят. Прикрасила кошичок, приготувала пасочку, яєчка, все як має бути.
Заходжу до церкви на службу та ледь кров з вух не пішла – священник читав проповідь російською!
Першим не витримав мій чоловік – розвернуся та пішов геть. Тоді ще деякі сусідки пліткували, мовляв, мій Андрій Бога у серці не має, бо так вчинив.
-Тобто я там ледь не вмирав, а тут цей священник мовою окупанта говорить?! – дорікав Андрій.
Потім вже я не витримала, діти неуважно слухали молитви. Ну бо порівняйте самі – проповідь на російській та українській. Наша мова така милозвучна, що хочеться слухати все уважно. А російська? Ну що це за “Госпаді памілуй”?! Серйозно, мені часом було смішно від тих слів.
Я вчителька української мови і хочу, щоб всі говорили нашою, державною, мовою!
Правда, майже всі сусіди такого не розуміли:
– Яка різниця, головне, що Бог нас чує!
– У Біблії не написано нічого за мову!
– То вже геть чисто осатаніла сімейка!
Словом, такий наш “вчинок” розлетівся по всьому селі та навіть за його межі. Ну але хіба це нормально? Особливо зараз, у такий час! У нас вже не якась там операція, а справжня війна! Молодики гинуть від куль, а ми тут мовою вбивці говоримо. Та ще й кажемо “какая разніца”.
А різниця є, любі мої. Ой яка різниця! Згадайте уроки історії та літератури, що за українську мови могли вбити чи посадити або ж відправити до Сибіру. Поки ми будемо говорити російською, то не бачити нам ні щастя, ні перемоги. Соромно за таких “патріотів”.
Відтоді ми з чоловіком більше не ходимо у ту церкву. Можемо поїхати в місто, на машині буквально 15 хвилин їзди. Або ж подивимося онлайн. Я гадаю, що Бог хоче, аби до нього говорили українською мовою! А не мовою вбивці!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
А ви погоджуєтеся з такою думкою? Російська мова – це добре чи погано?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!