Мама вже щовечора телефонує у скайп та нарікає, яка я погана донька:
– Хіба я так тебе виховала? Хіба так робить нормальна онучка, яка свою бабусю любить?! Та ти її напризволяще кинула!
У мене вже нема сил сперечатися, тому інколи навіть слухавку не підіймаю. Мало того, деякі родичі підтримали маму. І я стала буквально вигнанцем серед рідні. Хіба чоловік поруч, утішає – вони все зрозуміють. Адже так краще, повір.
Отож, місяць тому я відвезла бабусю в пансіонат. Але ви не подумайте, що я її кинула, як те кошеня на дворі. Обрала найкращий (та найдорожчий) пансіонат для літніх людей у нашому місці. Там хороше харчування, лікарі та персонал привітні. Є і якісь музичні та літературні вечори, навіть кіно щовечора показують.
І ми стараємося провідувати бабусю через день. Привозимо їй правнучку Златку, вона бабусі показує різні малюнки, граються. Поруч є сад (територія під охороною), то ми бабусю так на візку туди-сюди катаємо. Звісно, ціна дуже кусалася, але для бабусі не було шкода.
Ще рік тому в неї трапився перший інсульт. Бабуся Марина живе за 300 кілометрів від нас, то вже Тернопільська область. Добре, що сусідка якраз викликала швидку та лікарі встигли приїхати. Моя мама на заробітках в Португалії, відповідно, приїхати не змогла. Ми з чоловіком кожні вихідні приїздили в село, я сама могла і на тиждень залишитися, аби за бабусею доглядати.
А у грудні ситуація повторилася, якраз на Різдво. Тому кутю ми їли вже в лікарні біля бабусиного ліжка. У неї відняло праву руку, ледь ходить. Відповідно, сама себе обслужити не може. Я платила сусідці по тисячу гривень в тиждень. Але нещодавно вона відмовилася, бо в самої багато справ і фізично ніяк не встигала ще бабусю Марину глядіти.
Ми б з чоловіком могли забрати її до себе. Однак, бабуся народилася та виросла в селі, їй вже 80 з гаком. Відповідно, буде вкрай важко пристосуватися до міста. Ми живемо на 12 поверсі, часто вимикають світло та не працює ліфт. Як бабусі підійматися туди-сюди? А квартирка у нас невеличка, кухня-студія та спальня. Не буду ж я бабці стелити біля посудомийки, як якійсь собаці дворовій.
Звільнитися з роботи не можу. У нас донечка (6 років), кредит на машину. Чоловік не потягне точно всі витрати. Тим паче, що бабусі потрібні ліки. І я не медик за освітою, а звичайний бухгалтер. Не знаю, коли і які ліки треба давати. Тому от знайшли в інтернеті цей пансіонат. Декілька разів їхали типу на огляд, розмовляли з директором. Так, ціна висока, але сервіс кращий.
Бабуся, до речі, сама адекватно та спокійно відреагувала:
– Онуцю, я не хочу бути тягарем для тебе. А там знайду нових подруг. Тільки от ви обіцяйте до мене приїздити в гості.
І місяць тому бабуся переїхала в пансіонат. Звісно, ми її провідуємо, директор навіть раз дозволив забрати додому на ночівлю. Але, загалом, ми всі довольні. Тільки от мама, коли дізналася про пансіонат, то почала сваритися:
– Як? Ти рідну бабусю в таке місце віддала? Та ти знаєш, що в таких закладах з ними роблять?!
– Мамо, ми там були і все бачили. Бабусі добре, поруч є лікарі…
– Не думала, що виховала таку безсердечну дитину!
Але коли я от запитую маму, чого вона сама не хоче повернутися з заробітків та доглядати бабусю, то вона різко міняє тему. Бо, бачте, в неї там робота.
І от виходить цікава картина – я погана онучка, бо відвезла бабусю в комфортне місце, за яке плачу чималі кошти! А мама не хоче повертатися і всі на це очі закривають. Так не має бути!