Ми з татом гралися в дитячій кімнаті. Тим часом мама готувала на кухні обід. Був саме час сідати за стіл, коли звідти пролунав дивний гуркіт. Тато першим вибіг з кімнати, а я слідом за ним. На підлозі ми побачили нашу непритомну матір. Вона не рухалася. З її рота витікала дивна рідина. Батько в паніці набрав номер швидкої допомоги. Поки лікарі їхали до нас, він обіймав маму і зі сльозами на очах благав її не залишати нас, бо допомога вже близько.
Мені було важко усвідомити, що ж відбувається. Хоча я давно помітив, що мама змінилася і ослабла. Спочатку вона мала багато енергії і завжди гралася зі мною на дитячому майданчику, а потім їй стало важко бігати, скакати чи різко підійматися. Наші ігри тепер тривали виключно вдома. Мама казала, що їй просто потрібен відпочинок, адже вона віддала усі свої життєві ресурси мені, аби я швидше подорослішав і змужнів.
Зовсім скоро медики піднялися у нашу квартиру і забрали непритомну неньку в лікарню. Тато відвів мене до сусідки, а сам поїхав слідом за швидкою. Він повернувся пізно ввечері. Я встиг засумувати за рідними. Поки вони з сусідкою розмовляли я не міг стримати сліз, хоча практично усі слова батька були для мене невідомими. Виявляється, що мама хворіла якоюсь “лейкемією”, а зараз у неї трапився “приступ”, після якого вона впала в “кому”. Медики не давали жодних гарантій на те, чи повернеться вона до нас.
Зрештою ми з татом пішли додому. Перед сном він міцно мене обійняв і пообіцяв, що все налагодиться.
Наступних два місяці мами не було з нами. Батько кожного дня їздив до неї, але мене не брав з собою. Він казав, що лікарі нікого не пускають у її палату. Чергового ранку він нарешті сказав мені збиратися. Я радів, що скоро побачуся з мамою, а тато чомусь гірко плакав.
Перед тим як зайти в палату мені сказали, що я маю бути мужнім і сказати мамі прощальні слова. Далі я побачив, як вона непритомна лежить на лікарняному ліжку. Навколо неї було багато трубок, а поруч незрозумілі комп’ютери.
Я взяв свою неньку за руку і сказав:
– Матуся, не залишай мене. Мені без тебе так сумно! Ігри не такі цікаві, а казки нудні. Ти спочатку віддавала мені свої сили, а тепер я хочу поділитися ними з тобою! Я тебе так сильно люблю…
Після цієї розмови я вийшов на коридор, ледве стримуючи сльози. На мене чекав сумний тато.
– Татку, – звернувся я до нього. – Я поділився з матусею своїми силами, тому вона обов’язково до нас повернеться.
Спочатку він не второпав, що я сказав, а потім різко підвівся й забіг у палату. Мама лежала з розплющеними очима.
– Дорогенька моя, ти мене чуєш?
У відповідь вона змогла лише кліпнути, але зовсім скоро їй стало набагато краще.
Зараз ми найщасливіша сім’я, а наша мама – найкоханіша жінка у світі!
А ви вірите в те, що людська віра і щира любов можуть творити справжні дива?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!