У нас із чоловіком дуже довго не було дітей. Одно ми то до лікарів бігали, то до бабок… Я вже й змирилася, що щастя такого вже й не дочекаюся…
А в 42 таки послав мені Бог дитятко! Вагітність важка була, намучилася я страшно. Але як береш ти свою кровиночку на ручку – усі на світі біди забуваються.
Ясно, що Марійку ми нашу залюблювали з усіх сторін. Та й не могли інакше: так вже довго ждали її, що хотіли весь світ біля ніг їй викласти. У школу пристойну віддали, освіту хотіли дати хорошу. Думали, стане Марійка лікарем або юристом…
Та десь не догледіли. Принесла вона нам у подолі, як тільки 19 стукнуло… І якщо онучку я рада була мати, то зять зовсім в душу мені не запав.
– Маріє, чи ти не бачиш, що не буде з нього нічого путнього? – питалася я одно в дочки.
– Ти не розумієш, ма! Він хороший, а ти чіпляєшся, – тільки відмахувалася донька.
Еге, мати ж життя не бачила, мати ж стара… Куди ж там мені, молодь розуміти!
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Але я серцем відчувала, що Роман той – гибле діло. Ні роботи, ні освіти… Не дивно, що з першої ж контори його вже через два тижні поперли. Сказали, вкрав щось, поки начальства не було. Уже тоді на душі мені було неспокійно. Знала ж, що то тільки початок! Але лізти не стала в чужу сім’ю, аби Марійка на мене не ображалася.
Та вже через три місяці після народження онучки почала мені донька майже кожен день дзвонити.
– Ма, позич грошей. Я віддам, як у Романа получка буде, – клялася знову Марія в слухавку.
А мені ці її обіцянки вже поперек горла стояли! Грошей не шкода було дитині дати. Але ж просила вона їх, бо чоловік її, трутень останній, тільки те й робив, що на дивані вилежувався! Та й віддавати не було чого, бо нічого він не заробляв.
– Слухай, а ти не хочеш чоловіка свого на роботу якусь вже виперти? – питала я, бувало, в доньки.
– Чого ти знову починаєш? – кричала тоді Марія. – Період у нього важкий зараз, а ти своєю роботою!
Цей період, аби не збрехати, на добрий рік затягнувся. То він на роботу не йде, бо не хоче за копійки працювати. То йому не хочеться працювати, бо здоров’я шкода. То їхати далеко, а він вставати не любить рано…
А Марія все частіше дзвонила, аби я то 200, то 500 гривень дала. І не шкода ж їй було ні мене, ні батька! Ми ж не молоді вже, аби грошима на всі боки розкидатися. Хотілось і на чорний день відкласти, а як, коли ще троє ротів на тобі висять?
Якось замучилася я того ледаря годувати та й сказала Марії, що пора вже зав’язувати з цими милостинями.
– Або ти на розлучення подаєш та жити нормально починаєш, або я тобі більше й копійки не дам! – поставила я доньку перед фактом.
Я ж думала, вона прозріє та за голову візьметься. А вона мене винною у всіх своїх смертних гріхах зробила, заблокувала скрізь, ображається…
Що тепер робити – не знаю.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!