Мені тоді, здається, було 7 чи 8 років. Мама пообіцяла, що за хороші оцінки відвезе мене на море в Одесу. Я тоді так старанно вчився, навіть до друзів поганяти футбол не виходив, бо сидів за підручниками. Як результат в кінці – золота медаль, державне місце в університеті та чудова робота. Але не про це. Повернімося до мого безтурботного дитинства.
Отож, на останньому дзвонику гонорово підношу мамі табель.
– У що ж, ти молодець. Думаю, що варто вже збирати нам валізи.
Господи, я тоді так голосно кричав від щастя, що, здається, дзвоник перекричав.
От стоїмо на пероні, бачу велику вивіску “Вокзал”… та тисячі туристів, хто з валізами, хто з тваринками. Стало так лячно. А бабуся ще колись казала, що циганів там багато та мене можуть викрасти.
– Не хвилюйся, тримай мене за рук або ж за пояс сукні, – спокійно сказала мама. Чомусь її слова відігнали страх та сумніви.
Я сильно намотав кінець поясу на палець. За нами повинна була приїхати автівка, але чомусь запізнювався.
– Синку, я в туалет, ненадовго.
– Але мамо, я боюся.
– Ну ти можеш стояти біля дверцяток, пильнувати кабінку.
Ми залишили речі у камерах схову та пішли до кабінок. Там було десь штук 10, може більше – таки широкий рядок. От мама зайшла за двері, щось бурмоче собі під носа. А я мала дитина, відволікся на голубів та песика, який кумедно так їх ганяв по дорозі.
– Мамо, ти тут? – шепочу до дверцяток. А у відповідь тиша.
Ох, у мене тоді аж колінка затрусилися. Вже фантазія малювала картину, як мене викрадають цигани, шукає поліція з собаками. Аж колінця затремтіли та я не знав, що робити далі.
Але одне розумів точно – треба знайти маму. А раптом вона також загубилася? І бігає по вокзалі, шукає мене? А може її також цигани вкрали?
Тоді у голові промайнула геніальна думка – перевірити всі кабінки. Тому я з ноги почав відкривати дверцята. Нікого, нікого, то чоловічий голос пробурчить “агов, хто тут бешкетує?!”.
Та я не здавався. І от була остання кабінка, там точно мала бути моя матуся. Я з ноги штовхаю дверцята, вони зі скрипом відкриваються…. і на мене дивиться старенька огрядна тітка. Здавалося, що від переляку вона аж посиніли та нагадувала бегемота. Така гламурна цяця – великий капелюх з трояндою, червоні губи та фіолетові тіні
– Караул, памагітє, мєня хатят аграбіть! – кричить жіночка.
І тут до мене підбігає дорослий дядя, здається, то був її чоловік:
– Ану, ти, малалєтній хуліган, ану аташол ат маєй жени!
Вже бачу, як до нас підходить охоронець. І тут чую “Микитко” – то кричала моя матуся.
Так ми стали у коло і лаялися один на одного:
– У вас растьот настаящій преступнік! Нужна за рєшотку!
– Будь ласка, давайте не будемо сваритися. Це ж дитина.
На щастя, охоронець розрулив ситуацію – сказав, що то просто несправний замок був на кабінці і то вітер відчинив двері (а не я). Жіночка ще довго щось бурмотіла під носа, а її чоловік косо дивився на мою маму. На щастя, приїхало наше таксі та ми втекли від таких “туристів”.
– Синку, ну як ти так примудрився?
– Я дуже боявся, що ти поїдеш геть, без мене. Тому вирішив тебе шукати…
– Ти ж мій дорослий захисник, – сказала мама та міцно мене обійняла.
Тоді я не відходив від мами ні на крок. Вона мені навіть купила спеціальний іграшковий водяний пістолет і називала мене “мій охоронець”.
Можливо, саме той випадок повпливав на вибір професії – зараз я працюю у поліції, допомагаю захищати слабких та карати поганців. А мама досі згадує цю історію та ледь на ногах стоїть через сміх. І жінці про це також розповіла.
А у вас траплялася схожа ситуація? Поділіться досвідом!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!