За останні 20 років наше село дуже змінилося. Воно буквально зникає. Старші люди померли, а молоді не хочуть тут жити, їдуть до міста. На Хмельниччині таких сіл багато.
Чимало будинків стоять напіврозвалені й покинуті. Мені, людині, яка тут все життя прожила, дивитись на це вкрай важко. Навіть школу місцеву довелось закрити, ледве ФАП вмовили залишити.
Та торік все змінилося. Село ожило. До нас приїхали переселенці з Київської області. А згодом і зі сходу України. Загалом зайняли шість покинутих хатин. Ми усім селом допомагали ремонти робити. Навіть меблі приносили. Згодом київські поїхали. Одна сім’я зі сходу вирішила перебратися до Польщі. Залишилось дві родини: з Херсонщини й Донеччини. Хороші люди, товариські. Зимувати було вкрай важко. Хоча мали велике щастя, що пічки в хатах. А дровами усі допомагали.
І от зараз до нас приїхало ще одне подружжя зі Слов’янська. Та поводяться вони вкрай дивно. Ні з ким не спілкуються, навіть з іншими сім’ями переселенців. Чоловікові приблизно 60 років, дружина молодша. Ходять, усе роздивляються. Говорять лише російською. І взагалі дивно, що вони не переїхали, як усі, торік, а лишень зараз.
– Хто знає, може вони сепаратисти? Або позиції здають!
– Треба за ними стежити!
Ми домовилися, що очей з них зводити не будемо. І от нещодавно мій чоловік бачив, як вони ходять і фотографують все в селі. Він спитав:
– Нащо вам це?
– Нє вашє дєло! Ми етой войни нє хотєлі! Смотрітє на нас, как на цирк! Дікіє!
Тепер не знаємо, як бути. Можливо варто зателефонувати в СБУ і повідомити?
Порадьте, як бути в такій ситуації?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!