Цьогоріч мені виповнилося 44 роки. І лише зараз я зрозуміла, що таке щастя. Річ у тім, що мій перший шлюб перетворився на катастрофу.
Я вийшла за Данила в 18 років, тому, що завагітніла. Та я цього хотіла, кохала його, мріяла про сім’ю. Хоча мама вмовляла мене позбутися дитини й поїхати на навчання. Я все ж обрала сімейне життя. Але згодом зрозуміла, що мій чоловік до такого не був готовий.
Данила дратував наш син, він не хотів з ним сидіти, відмовлявся прокидатись вночі, допомагати. Потім чоловік знаходив привід, аби не приходити додому, увесь час кудись тікав. А тоді подруга мені розповіла:
– А у вас все гаразд? Бо я Данила постійно з іншою бачу.
Коли мій чоловік прийшов, я його розпитала. Він навіть не заперечував. Зізнався, що стомився від сімейного життя й пішов назавжди. Сина я виховувала самотужки. Мама принципово відмовлялася мені допомагати. Стверджувала, що я зіпсувала своє життя, а вона ж попереджала.
Мені було вкрай важко. Подруги допомагали продуктами. З часом син трохи виріс, мені вдалося його влаштувати в ясла. Я знайшла роботу, ситуація покращувалась. Та мені увесь час доводилося розриватися між роботою та дитиною. Найважче було, коли Дмитрик хворів. Жоден керівник не розумів, чому я постійно відпрошуюсь.
Та мені вдалося самій виростити й виховати сина. Згодом колишній почав трохи допомагати грошима. Та я на багато років забула про особисте життя. Звичайно, кавалери в мене були, але нічого серйозного я собі не дозволяла.
Дмитрик виріс справжнім розумником. Він закінчив університет з червоним дипломом. В нього було безліч ідей. Одну з них втілив. Знайшов інвесторів і відкрив велике виробництво в нашому місті. Всього у 24 роки син став директором і поважною людиною. Я могла ним пишатись.
Та в сина вже було власне життя, а я потерпала від самотності. Тоді й зустріла Василя. Спочатку ми просто дружили, а потім в нас почались стосунки. І раптом сталося те, чого я зовсім не очікувала – я завагітніла. Мій коханий був на сьомому небі від щастя, бо він не мав дітей. Я теж зраділа, хотілося знову стати мамою. Тим паче лікарі запевнили, що я зможу виносити й народити.
В піднесеному настрої після УЗД я поїхала до сина, аби розповісти йому новину. Та його реакція була зовсім не такою, як я чекала.
– Ти що мене осоромити вирішила? Яка ще дитина? Скільки тобі років? Потім мені ще й доведеться ростити брата чи сестру.
– Чому? Я ще досить здорова?
– Не вигадуй! Врешті, народжувати в такому віці просто небезпечно. А що як з тобою щось станеться? Піди до лікаря, нехай випише тобі таблетки й покінчи з цим!
Я не знала що й казати. Просто пішла геть. На серці немов камінь був. Я усім в житті пожертвувала, аби виростити сина, а він не хоче мене підтримати. А раптом син має рацію? І вже надто пізно? Але ж Вася так зрадів. Якщо я зроблю аборт – він мене покине.
Порадьте, добрі люди, що мені робити? Невже народжувати в 44 так пізно?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!