Мене звати Тамара. Я пенсіонерка, нещодавно втратила роботу через вік. Я працювала швачкою в ательє, але з віком стала гірше бачити. Начальник скаржився, що я працюю повільно і затримую замовлення. Згодом попросив мене звільнитись. У мене є дочка Зоряна, яку я завжди навідувала на вихідних. У неї маленька дитина – син Максим, йому 4 роки.
Та відколи мене звільнили дочка стала частіше просити мене доглянути за її дитиною. Ми живемо в Івано-Франківську. Я з Каскаду, а дочка живе на Пасічній. Мені, людині у віці, було не так просто добиратись з одного району міста в інший. Окрім того, доїжджати доводилось зранку громадським транспортом.
– Всі маршрутки переповнені. Хтось поспішає до школи чи на роботу, а я до дитини!
– Але ми з чоловіком працюємо на роботі. А ти бабуся, вийшла на пенсію. То й сиди з онуком.
– Та я приїжджаю до хати ледве тепла! Хоч би дитина була така, що з нею відпочинеш, а то ні – бігай за ним по цілій хаті!
Знаєте, ці маршрутки вранці під один шаблон. І просила я дочку:
– Виходь на роботу трохи пізніше!
– Не можу, начальство суворе!
– То викликай мені таксі, чи я маю в такому віці товктися по маршрутках?
– Інші бабусі не такий кілометраж проїжджають, щоб побачити своїх онуків. Не ти перша.
Мої діти небідні. Обоє мають високу зарплату. Зять айтішник і дочка працює у престижній компанії. Однак я сама оплачую за проїзд, витрачаю відкладені кошти, бо пенсії вистачає на продукти і комуналку.
Одного ранку я спізнилась, не встигла вчасно залізти в маршрутку. Ви не уявляєте, який то був скандал!
– Я одна з дитиною, у мене горять дедлайни, начальник умліває від люті, а тебе нема! – кричала дочка.
Я твердо вирішила, що з цим треба покінчити. Нехай шукають няньку, я навіть готова її оплатити. А з завтрашнього дня я знову шукатиму роботу, впевнена, що рано чи пізно десь знайдеться місце і для мене.
Вибачте. Даних поки немає.