Понад рік тому я переїхала з рідного Харкова на захід України. Вибору не було, в мій будинок поцілили. Щастя, що я з донькою була тоді в гостях. Поїхали ми разом з подругою та її родичами. Вони великого пасажирського буса мали.
Я безмежно вдячна Оксані, що вона взяла нас з Даринкою. Так ми потрапили до невеличкого міста на Прикарпатті. Якийсь час я була розгублена, не знала, що робити. А тоді закінчила курси з манікюру. В мене досить гарно виходило. Поки вчилась – тренувалась на подрузі та інших переселенках, з якими познайомилась.
Та згодом мені запропонували роботу. Ви всі розумієте, що знайти клієнтську базу майстру початківцю зовсім не просто. Минули місяці доки я почала хоч трохи заробляти. І те – частину грошей треба платити за місце.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Увесь цей час Оксана продовжувала до мене ходити. Вона зовсім не бідна. Її чоловік працює дистанційно, вона не має потреби шукати роботу. Та вона, як ніхто знає, як важко мені самій з дитиною. Як я кожну копійку рахую. І кожні два тижні три години свого часу витрачаю на її нігті. Я ні копійки за це не просила. Та колеги, дивлячись на це, сказали, що так не можна. Вони порадили зробити подрузі солідну знижку, нехай хоч витрачені матеріали оплачує.
Тож наступного разу я сказала Оксані, щоб вона заплатила 200 гривень. Її реакція була бурхливою.
– І це після всього, що я для тебе зробила? Як не соромно!
– Це лише за матеріали. Ти ж знаєш, в мене ще мало клієнтів, ми ледве тримаємось.
– Ну то на одного клієнта буде менше.
Вона пішла і більше не поверталась. Мені це страшенно болить. Не знаю, як бути. Чи йти перепрошувати чи що?
Мені здається, що просити гроші за свою роботу не соромно. Але як бути?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!