– Мамо, мамо! – підбігла до матері дівчинка. – А чого ж ти плачеш?
– Ой, доню… Бо така наша доля. Жити та й плакати, плакати та й жити… Дай Боже, аби хоч тебе воно обійшло.
Думала дівчинка над словами мами ще дуже і дуже довго. “То це що, і я плакати мушу?” – питалася вона сама себе.
– Тату, а чого ж мама наша плаче постійно? – підійшла тоді дівчинка до батька.
– А Бог її знає! Робити їй немає чого, от вона і ллє сльози. Усі ви такі, жінки… – відповів він.
Дійшло діло до вечора, сіла дівчинка посеред кухні та й давай собі голосити. Прибігли і мама, і тато, аби донечку свою втішити.
– Доню, чого ж ти плачеш? – тріпотів над нею тато.
– Бо ти казав, як немає жінці чого робити, то вона сльози ллє. А я хіба не жінка? – втерла носа дівчинка.
Задумався чоловік та й звернув до Бога. Не знав, що робити, аби дитину свою заспокоїти.
– Не розумієш ти, чоловіче, мого задуму, – мовив до нього нарешті Бог. – Зробив я жінку такою сильною, що може вона давати життя попри страшенний біль. Створив я її такою міцною, що як усі хилять голови – вона одна стоїть міцно і непорушно. Жінка у моєму задумі – помагає нужденним та хворим і тоді, коли самій болить. Зробив я її з чоловічого ребра, аби захищала вона його серце та спокій. І дав я їй сльози, аби могла вона проливати їх тоді, коли сама того забажає.
Усе жінка, якій я життя дав, може стерпіти. Та очі її мокрі від слів чоловічих, а тіло рветься від їхніх же рук. Не шанують чоловіки витвір мій, якого ні біда, ні горе здолати не може.
Не знають чоловіки, що сльози ті не просто так ллються. Веду я їм лік… І як тільки впаде остання сльоза з ока жінки твоєї – будеш мати страшну кару. Якою б сильною вона не була, та твої слова ріжуть її сильніше, ніж триста найгостріших ножів. А такого я простити не зможу, – закінчив Бог.
Чоловіки, пам’ятайте: жінки ніколи не плачуть просто так! Шануйте їх та любіть, бо образити жінку, матір дітей своїх – то великий гріх, за який доведеться платити!
Згодні з цим?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!