Днями стався у свекрухи напад, до лікарні потрапила. Щоправда, я й досі не впевнена, чи це вона не вдає, аби мені насолити. Та я однаково відразу до лікарні поїхала. Купила відразу воду, йогурт, печиво й вологі серветки. А далі вирішила розпитати, що треба. Мого Микити зараз нема ж, воює.
Щойно я увійшла до палати, Ганна Орестівна зустріла мене холодним поглядом:
– Що вирішила переконатися, чи я тут жива? Не дочекаєшся!
– Я й не чекаю. Просто хотіла спитати, що вам привезти.
– Халат, капці, спортивний костюм і рушник. А ще зубну щітку візьми, пасту й мило.
– Добре!
– І звари мені щось нормальне! Не хочу я їсти лікарняну кашу.
– Гаразд.
Я поїхала до неї. Та біля під’їзду мене перехопила якась баба.
– Що добилася свого? Не шкода жінки?
– Що ви маєте на увазі?
– Це ж ти її до такого довела! Безсоромна! Це ж мати твого чоловіка. Чи мало вона зараз страждає і переймається?
– Що ж я такого зробила?
– Ганна все мені розповіла! Як ти гроші забираєш, які Микита заробляє, а їй ні копійки не даєш!
Я не могла повірити своїм вухам. Та не здивувалась, що свекруха так мене оббріхує. У нас із нею з першого дня розуміння нема. Вона все хотіла, аби я прислуговувала, а я ані часу, ані сил комусь догоджати не маю.
Я змалку звикла багато працювати. Завжди на двох роботах. Гроші на себе ніколи не витрачала, все відкладала, аби згодом квартиру купити. Та після весілля з Микитою моя мама самотужки дачу продала і гроші усі нам дала. Ми доклали, що могли, та придбали власне житло.
Утім наша однокімнатна квартира була в жахливому стані. Самотужки нашвидкуруч зробили ремонт і почали жити. Утім мріяли все переробити. А тоді якось мій Микита сказав:
– Нащо нам тут ремонти робити, гроші витрачати. Треба збирати, продати цю, докласти та щось більше купити. Уяви з дітьми в однокімнатній.
Я погодилась. Та щойно нам вдавалось зібрати бодай незначну суму – свекруха починала просити гроші. То їй треба терміново нову пральну машину, то якийсь диво-препарат.
Довго я терпіла. Микита завжди мамі допомагав. Та коли завагітніла, вирішила, що з мене досить.
– Любий, я раніше на двох роботах працювала, та ще довго такої змоги не матиму. Ми ніколи не назбираємо на житло, як все роздавати будемо.
– Що ж ти пропонуєш?
– Треба потрохи відмовляти. Врешті, твоя мама ще не стара і немічна. Пенсія в неї досить нормальна.
Микита зі мною погодився. Та згодом почалась війна і він пішов на фронт. Я не буду брехати, заробляти він став більше. Але якою ціною. Тож я намагалась ще дужче економити, аби показати чоловікові, що не марную фінансів. Крім того, я почала працювати в декреті он-лайн, аби чоловікові гроші взагалі не брати. Поволі ми наближались до поставленої мети.
Та цьогоріч навесні свекруха прийшла до мене і почала розмову.
– Я хочу зробити капітальний ремонт. Повністю оновити кухню і ванну. Бо як зараз не зроблю, згодом точно не зможу. А не хочу на старість все старе мати.
– Але це ж шалені гроші! Зараз на таке треба щонайменше 6 тисяч євро. І це якщо кімнати не чіпати.
– То й що, чи я не заслужила за своє життя?
– Та чого ні, робіть!
– Річ у тім, що в мене таких грошей нема. А я знаю, що Микита добре зараз заробляє. Позичте мені!
– А ви хіба не чули, що ми на квартиру збираємо?
– Та й нащо вам вона зараз. Ти сама з дитиною цілком тут вміщаєшся.
– Ми з чоловіком ще дитину хочемо. Та навіть втрьох буде не зручно, коли син підросте.
– Та до того часу я поверну.
Вона все мене вмовляла. Я не хотіла нічого їй давати, та пообіцяла порадитись з чоловіком. Та Микита відразу, як відрізав.
– І мови бути не може! Я хочу, щоб ви мали нормальне житло. хоче, нехай віддає нам свою двокімнатну. А ми їй дамо гроші на ремонт в нашій однушці.
Ідея була не погана. Та щойно я її озвучила, Ганна Орестівна так репетувати почала. Сказала, що ми обманути її хочемо, що то я намовляю її сина. Відтоді вона мало не щодня дзвонить і вимагає гроші. Погрожує й звинувачує нас. Хоча сама ніколи нам не допомагала. Я вже думала дати їй ті гроші, та хіба ж це правильно? Як бути, скажіть?