Того дня у Лесі було багато справ. Бігала з одної палати в іншу. Там перев’язка, тут треба крапельницю, в іншій ліки, через годину операція. Ні, дві! Словом, під вечір вона почувалася, немов вижатий лимон. Тільки філіжанка міцної кави додала сили.
– От лихо! І що за день проклятущий сьогодні! – бідкалася жінка. Адже пропустила останню маршрутку до свого будинку і тепер треба йти пішки.
Ще й таксисти траплялися з “золотими” тарифами – 100 гривень та більше.
“Ну, нічого, зате прогуляюся, подихаю свіжим повітрям” – подумала Леся. Купила в автоматі ще одну каву та почеберяла додому.
Сніг кумедно поскрипував під ногами. Вона згадала, як татко у дитинстві її возив до садка на санчатах. І сніг був такий лапатий. Ось прокинулася вона зранку, глянула у віконце – таке враження, що то вата впала на будинки!
Ось вже видніється її вікно на кухні, кішка Мотя зачекалася. Зараз знову почне голосно нявчати й тертися об її ноги. Більше ніхто її не чекав у квартирі.
– Вибачте, – почули тихий голос біля під’їзду та озирнулася. Навпроти був чоловік, гарно одягнений, але ледь стояв на ногах.
Таких чоловіків Леся ледь не щодня бачила у себе в лікарні. У всіх був один діагноз – цироз печінки. А все через випивку. Жінка розуміла, що лікар повинен підтримати своїх пацієнтів, але у таких випадках вона тільки кривила носа та “перекидала” на молодих інтернів.
– Йди геть, волоцюго! На горілку я тобі не дам!
– Я не волоцюга. Будь ласка, вислухайте, я загубився!
Леся закотила очі. І який ще на неї подарунок чекає цього вечора?
– Я приїхав сюди зі столиці, викликав таксі, а водій завіз мене у цей район, відгамселив та забрав всі документи. Навіть телефон та сумку. Будь ласка, допоможіть!
Чоловік ледь стояв на ногах, притулився до стіни. Леся помітила краплі крові на обличчі та руках. Що ж, вона дала присягу Гіппократа й повинна її дотриматися.
– Проходьте. Пощастило, що я лікар. Зараз перебинтую рану.
Вона взяла чоловіка під руку та повільним кроком повела до квартири. А у незнайомця вже шкіра від холоду посиніла. Ще під оком красувався синець.
До дверей вибігла Мотя. Вона нікого не приймала, крім господині. Тому всім гостям діставалося на горіхи від кішки. А тут вона підійшла до чоловіка, понюхала та почала голосно муркотіти й тертися об ноги.
“Дивна кішка. На сусідок шипить, а тут до незнайомця підійшла”.
Леся витягла бинт, зеленку, знеболююче. Ще й знайшла старий татовий светр та штани, бо всі речі незнайомця були заплямовані кров’ю та землею.
– І як звати мою рятівницю? – підморгує чоловік, але одразу кривиться від болю.
– Леся. Не смикайтеся, бо буде боляче.
– А я Антон. У вас такі золоті руки, що я повинен віддячити за поміч.
– Краще напишіть заяву у поліцію та шукайте того таксиста. А мені і без компліментів добре живеться.
Наступного ранку вони поїхали до відділку. Антон виявився відомим хірургом, власником мережі поліклінік у столиці.
– Я приїхав до вас зі своєю благодійною програмою. У мене є фонд підтримки для малих міст. Я знав, що у вашій лікарні бракує деяких дорогих апаратів для пацієнтів.
– Сподіваюся, що вам допоможе наша поліція. До побачення, швидкого одужання.
Але того дня робота їй не йшла у руки. Переплутала медичні картки пацієнтів та розбила ампулу з фізрозчином. Бо ніяк не могла викинути Антона з голови.
Знайшов він свої документи? Повернувся додому? Чи допомогли йому в поліції? Гояться його рани? І найголовніше – чи зустрінуться вони знову?…
– Василівно, ви така замріяна. У хмарах літаєте? – перервала від думки молола дівчина, яка проходила практику під керівництвом Лесі.
– Ти про що, Маринко?
– Та всі лікарі зібралися, вас чекають!
Леся накинула халат та хутчіше побігла за молодою студенткою. Що трапилося? Невже аварія та привезли потерпілих?
Але на порозі стояв Антон. Він давав інтерв’ю якомусь журналістові з місцевого телебачення:
– Я вирішив профінансувати цю лікарню, аже бачу, як лікарям тяжко. Знаю, що тут працюють чудові спеціалісти. А особливо – моя прекрасна рятівниця. Ось вона, – і показує на Лесю.
Жінка хотіла сховатися від камер у підсобку або втекти до кабінету. Антон підійшов до неї та ніжно обійняв:
– Ця жінка врятувала мені вчора життя. Здається, що вона мені ангел-охоронець, але у білому халаті!
Леся мило посміхалася на камеру. А коли закінчилося інтерв’ю, то одразу підійшла до Антона:
– Що за цирк ти влаштував? Навіщо запросив журналістів?
– Нехай всі знають про тебе. Ти мені життя врятувала. І, здається, щось вкрала
– Збожеволів? Тебе таксист обікрав. Чи у тебе після побиття пам’ять відшило?
– А я не про гроші. А про серце…
Жінка голосно реготала та жартома вдарила Антона у груди. А він тільки міцно пригорнув кохану до себе.
Відтоді минуло 10 років. Але досі з теплом у серці згадують своє знайомство.
На вашу думку, таке знайомство – це доля чи просто збіг обставин?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!