Коли донька сказала, що Стас зробив їй пропозицію, я дуже зраділа. Адже вони вже три роки зустрічались, треба було вже щось думати. Наче й хлопець нормальний і Лесю мою кохав. Тоді я відразу чоловікові сказала.
– Ну, все, скажемо квартирантами, щоб з’їжджали з маминої квартири, зробимо косметичний ремонт і подаруємо молодим, нехай живуть!
– Там не косметичний треба, а капітальний! Може краще 500 євро подаруємо, як всі нормальні люди?
– Та ні, Стас руки має, згодом все полагодить.
За тиждень ми звільнили квартиру. Так, це була “хрущівка”, старенька, але доволі затишна. Я купила на ринку шпалери та фарбу, освіжила все. Клеїли вдвох, як вміли, адже грошей на майстрів не мали. Та вийшло доволі гарно, все чисте, жити можна. На весіллі ми вручили ключі молодим. Донька здогадувалась і, мабуть, зятеві теж сказала. Наступного дня ми поїхали туди усі разом. Та щойно увійшли, Стас слів не підбирав.
– Та це конура! За що тут дякувати?
Мені так ніяково стало.
– Ну, не знаю. Не так вже й погано. Квартиранти 120 євро платили на місяць. Ми ще й ремонт зробили.
– Це ви ремонтом називаєте? Що за шпалери? Як у моєї бабусі. Жахи!
– Ну, можете переробити все на свій смак!
– Та тут стільки грошей треба.
– Поступово, не відразу.
Мені вже кортіло забрати ключі та вигнати їх геть, та раптом втрутилась Леся:
– Нічого, зробимо, головне, що є де жити.
Та Стас продовжував кривитись. Було дуже неприємно. Та ми просто пішли. Молоді переїхали, та робити ремонт зять зовсім не поспішав. Постійно казав, що стомлений після роботи. Так минуло кілька років і донька завагітніла. Ми тоді вирішили допомогти меблі в дитячу купити. Та коли вони приїхали Стас все забракував:
– Хіба можна дітям меблі такої поганої якості? Ще й смердять!
– То самий би купив! – не витримала я, а донька почала вже мене штурхати.
Згодом ми допомагали Лесі всім чим могли. Адже Стас копійки заробляв і навіть не думав шукати щось інше. Та тоді сталася в нашій сім’ї біда. Мій чоловік захворів на коронавірус. Лікарі його ледве врятували, та після одужання почались серйозні проблеми з нирками й серцем. Довелось серйозні ліки купувати. Зайвих грошей ми вже не мали. Крім того, чоловік вже зовсім не міг нічого по хаті робить. Почала я Стаса кликати на допомогу. Та він щоразу знаходив причину не їхати. Дуже було неприємно. Якось я сказала Лесі:
– Ми вам багато допомагали, а тепер самі потребуємо помочі!
– Ну, мамо, нам дуже важко, зрозумій.
Розповіла я про наші проблеми сестрі. А вона й запропонувала:
– То мій Микола приїде й все зробить! В нього руки золоті, ти ж знаєш!
Вже наступного дня племінник завітав до нас, все полагодив за годину, ще й по продукти зі мною поїхав в магазин. Дуже добрий хлопець. Відтоді він час від часу приїжджає, а в Стаса я більше допомоги не прошу. От лиш коли донька дізналась, що Микола до нас приходить страшенно образилась.
– А чого це Микола до вас бігає? Що йому треба? Може квартиру вашу хоче?
– Не кажи дурниць. Просто нам з твоїм татом важко, а від вас допомоги не дочекаєшся!
Тепер молоді на нас ображені. Навіть не знаю, як бути. Чому ми маємо відмовлятись від допомоги, якщо так її потребуємо? Порадьте, як розібратися в цій ситуації?