Я завжди підозрювала, що життя – не цукор. Але ніколи б не подумала, що мене чекає така доля…
Усе почалось багато років тому. Заміж за Максима я пішла через велике кохання. Він був з бідної родини, я – із ще біднішої. Бували такі дні, коли ми геть без їжі лишалися.
Але я завжди знала, що за чоловіка беру собі хорошого хлопця, толкового, перспективного. І не прогадала. Максим довго збирав гроші, відкладав, не доїдав, але таки зміг зробити свій бізнес. Що він тільки не пробував, поки не знайшов те, що нарешті, як-то кажуть, пішло.
Думалось, з того дня буде і на нашій вулиці свята! От тільки чуда не сталося. Бізнес у нас був, гроші були, а щастя так ми й не побачили з Максимом. Бо своя справа, ще й в роки нашої молодості, то великий стрес, страшна відповідальність. А чоловік мій не настільки був сильний, щоб все те розгрібати. Та й почав за комір закладати. А скільки ж тієї печінки?
Через 5 років стала я вдовою. Попрощалися ми з Максимом, забрали все, що від того бізнесу лишилося, та й стали із синочком маленьким удвох хазяйство тримати.
Так я замучилась за той час, такі ті роки були важкі, що й ворогу такого не побажаєш. Поки я викрутила все так, аби хоч якийсь прибуток з чоловікових справ мати, перетворилась на стару, сиву бабу.
Син виріс, навчання вже закінчив, в інше місто поїхав щастя шукати. Я ж думала, він там і осяде з кінцями, за голову візьметься. А де там! Привів мені недавно дівку якусь. Та й заявив, що за жінку її брати збирається.
– Вона ж нам не рівня, Сашко! Я таких бачу наскрізь. Думаєш, ти їй треба? Надієшся, у вас любов велика? Еге! Вона глянула, що гроші в тебе є та квартира, от вуха й розвісила. Не буде тобі з нею щастя! – сказала я синові чесно.
Та хто ж там ту матір слухає! Вперся і хоч ти трісни.
– Мамо, я в тебе порад не просив. Аліна – моя наречена. А скоро стане ще й дружиною. І мені все одно: хочеш ти того, не хочеш.
– А де ж ви жити збираєтесь? Вона із села забитого, у неї тут точно квартири нема!
– У нас є. Батько ж лишив нам житло, а ти туди квартирантів заселила. Я тих грошей і в очі не бачив, значить, пора й мені вже якусь користь з того мати.
– Ти що! Та це ж зараз мій єдиний заробіток! Справу батькову я тобі передала, роботи в мене нема, бо я на той бізнес все життя гарувала. І що тепер? Що мені робити?
– Та хоч на вокзалі прибирати йди, мені все одно! – випалив врешті син.
Я не впізнаю свою дитину… Я ж все життя заради нього спину гнула. І оце така мені вдячність? Хіба ж я таке заслужила?!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!