Ірина зайшла в магазин. Треба перед дорогою купити собі каву та щось перекусити. Помітила, що черга не велика. Якраз чоловік розплачувався за продукти, а хлопчик років 7 (може, його син) все обережно складав собі у рюкзачок. Брали овочі, крупи, якусь ще тушонку. Але Ірині той чоловік здався дуже знайомим.
Купила каву, перекусила батончиком. Ось вже проїжджає зупинку, аж бачить – той чоловік з сином сидять на лавці, чекають маршрутку. Ну обличчя їй здалося дуже знайомим, ніби раніше десь бачилися.
– Вітаю. Ви до міста?
– Так, автобус чекаємо.
– А графік змінили, він тепер раз на годину курсує. Вас підвезти?
Хлопчик аж підскочив та підбіг до переднього сидіння.
– Артеме! Що я тобі казав? Не сідати до незнайомих людей в машину!
– Вибач, татку.
– Нічого, я вас підкину. Нам і так по дорозі, буде веселіше їхати.
Чоловік всю дорогу мовчав, син дивився мультики по телефону.
– А я вас пам’ятаю. От ваше обличчя дуже знайоме.
– Цього літа робив вашій бабі Ганні паркан та дах.
– Точно, ви Андрій?
– Так.
– І як вас у село сюди занесло?
– Тут наша бабуня живе, ми до неї у гості їхали! – викрикує хлопчик.
– Тут так гарно. Ви колись були у нашому клубі? Там дівчата часто з хору виступають, гарно співають. А ще влітку на озері поплавати та позасмагати – просто казка.
– Угу.
Очевидно, що Андрій був не дуже говірким чоловіком. Тому всю дорогу Іра спілкувалася з хлопчиком – він розповів за оцінки у школі, що любить складати конструктор, збирати пазли. А ще мріє стати директором!
– Нас там на зупинці висадіть.
– Та ви що, я можу під будинок відвезти!
– Ні, дякую.
Вдома Іра зателефонувала мамі, вирішила розпитати, що таємничий Андрій.
– А, то баби Орисі син. І внук Артемко. Вони часто приїжджають у село до неї. А ще Андрій – майстер на всі руки, часто замовлення тут приймає. Щось комусь допомогти, дах полагодити, паркан, кран поремонтувати. Він рік тому мені сіно підгортав.
– Зрозуміла.
– А ти чому питаєш? Сподобався?
– Мамо, що за дурниці? Я просто його підвезла з сином додому.
– Ну дивися, він чоловік хороший. Будеш мати собі гарного господаря!
– Мамо, все, я йду спати!
Тільки от Іра не могла спокійно заснути – все думала за Андрія та Артема. і головне, забула запитати – а де жінка? Обручку не помітила на руці, але якось про особисте питати не дуже виховано.
Через тиждень вона знову приїхала у село. Погостювала у мами на вихідні, забрала з городу цілий багажник продуктів – домашнє молочко та сметанка, овочі, сир, фрукти. Ще й закрутки на зиму та мішок картоплі.
І тут на зупинці знову зустрічає Андрія
– Вітаю.
– Ой, як добре, що я вас зустрів. Ніби ангел-охоронець послав.
– Щось трапилося?
– Терміново треба додому, а я ще й на зло знову маршрутку пропустив!
– Сідайте, довезу з вітерцем.
Тоді Андрій був вже не таким мовчазним:
– Зранку приїхав до баби Марії, бо та просила з ремонтом допомогти. А в сина щось горло боліло, то я його на сусідку залишив. А вона щойно телефонує – у Артема температура висока, треба швидку викликати.
– Нічого, зараз долетимо, тільки адресу скажіть.
– Знаєте, мені Артем не рідний син.
– Як це?
– Я ще 10 років тому познайомився з колишньою жінкою, Ангеліною. Довго не виходило дітей завести. Постійно ходили по лікарях, знахарках, навіть до ворожки їхали. А потім я вирішив, що треба всиновити дитину з будинку. Адже стільки малюків залишилося без батьківської любові.
Спершу все було добре, але потім Ангеліну немов поміняли. Її дратував плач Артема, вона могла підняти на нього руку. А в один день ми приходимо зі школи – нема її речей, телефон заблоковано, тільки записка “я так більше не можу”. Стільки місяців її шукав – марно. От тепер намагаюся дати сам раду з сином та роботою. Добре, що в селі гарно платять та завжди є, чим зайнятися.
Іру розлучила така розповідь, адже вона думала, що Андрій – черствий чоловік, постійно мовчить. Ще й такий набурмосений. Але за гримасою такого “холодного” чоловіка приховується тепле та щире серце.
– Ще й завтра маю роботу на заводі, а нема з ким сина залишити, у школу не піде.
– А я завтра вихідна! Розумію, що це звучить дико, адже ми майже не знайомі. Але я можу посидіти з вашим сином. Я лікар за освітою, тому знаю, як зарадити.
Андрій спершу прискіпливо оглянув Іру з ніг до голови, немов шукав якусь зачіпку.
– Добре, я вам завтра сина привезу. Дякую, от чесно, готовий вам руки цілувати. Ви справжня помічниця!
– Головне, аби ваш Артемко швидко одужав.
Наступного ранку Іра приїхала до Андрія. Весь день гралася з сином у хованки, вчила таблиці множення та англійську. Вирішила, що на вечерю обов’язково приготує запечену картоплю та свій фірмовий борщик. До речі, Артемко їй дуже допоміг – почистив та нарізав картопельку, діставав посуд.
– Ого, які ви молодці, – з порога захоплено каже Андрій.
– Так, це для вас. Сідайте, пригощайтеся.
Видно, що Андрій таку смакоту довго не їв – у нього аж за вухами лящало. Іра помітила, що холодильник нагадує за складом життя холостяка – салат з магазину, мівіна, гречка вчорашня.
– А ви завтра до нас прийдете? – запитує Артем та ніжно тулиться до Іри.
– Артеме, пані Ірині треба працювати.
– Але я можу завтра до вас заїхати. І привезу вас ще чогось смачненького!
Вперше Іра побачила, як Андрій посміхається.
Так затягнулося, що Іра приходила у гості до Андрія та Артема, потім почала залишатися на ночівлю.
Зараз Артемко називає Іру мамою. А в жінки красується гарне колечко на пальчику.
– От якби я тоді не зупинилася і вас не підібрала – далі б їли свою Мівіну та гречку, – жартує жінка.
– Здається, що ніби ангел тебе послав.
Але найщасливішим став Артемко – у нього тепер з’явилася справжня, велика родина!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!