Ми їхали четверо у поїзді. Серед пасажирів: молода жінка з немовлям, середніх літ жінка – Марія Сергіївна, і я. Юна була матір сумною, а на очах у неї з’явилися дрібні сльози. Не хотів лізти в чужу душу, але вирішив делікатно запитатися, що трапилося.
Жінку звали Ірина, вона стала розповідати, що її з дому вигнала свекруха. Бо в новонародженої дитини блакитні очі, а у чоловіка – карі. Їздила свекруха до знахаря, який переконав її, що дитина не від її сина.
— А я, — гірко заплакала жінка — ні в чому не винна, Бог свідок.
— Чоловік чому не заступився за вас? Мабуть же, любить вас…
— Та любить, — схлипнула, пригорнувши дитину. — Але дуже свою матір слухає. Так вона його переконала, що він сам в це став вірити. Я не стала терпіти знущань, особливо, коли свекруха стала виганяти. Зібрала речі й пішла.
Мова Іринки урвалась, і вона плакала вже вголос…
— Не плач, доню, — сказала літня жінка. — Якщо він дійсно тебе кохає, то схаменеться та прибіжить. Нехай побуде трохи без тебе та хлоп’ятка й зрозуміє, що в цьому житті дійсно цінне.
Зі мною теж буда цікава історія. Народила я своєму Петру двоє діток. Жили добре, виховували доньку й сина, як раптом чоловік захворів. В лікарні ніхто не ставив діагнозу, та й ми поїхали до цілителя на Кіровоградщину. Багато про нього хорошого говорили, то ж і в мене надія в серці появилася. А той дід нічого путнього не сказав, окрім того, що в хворобі сина винна моя мати. Ніби то “поробила”, щоб позбутися зятя.
Моя мати в житті і злого слова не промовила, але пішла чутка селом та й почали її відьмою називати. Посварилися з чоловіком, вже йшло до розлучення. Мати моя не витримала й поїхала до цього знахаря.
— Я ж казав, що вiдьма сама приїде! — зaкpичав він так, щоб усі почули. — Он вона хусточку в куток кинула з заговореною землею!
Мама з тіткою поспішили геть із тієї хати. А дорогою до залізничної станції зустріли жіночку з того села. Стали розпитувати про «знаменитість». Жінка, коли почула, яка бiда сталася, сказала: «До цього діда Дмитра ніхто з місцевих не ходить — не віримо йому. Наварить якогось пійла з очерету ще й хвалиться: не пoвмиpaють мої клієнти, а гроші матиму».
Згодом і в газеті почали писати про цього шахрая. Як побачив мій Петро статтю, одразу побіг до тещі вибачення просити. Не потрібно вірити тим ворожбитам. Наговорять такого, що потім сім’ї руйнуються.
— І дітей навчаємо, — усміхнулася заплаканій молодичці жінка, — щоб свій розум мали, свою голову на плечах. Я певна, твій коханий отямиться. Добре було б, якби мою історію хтось йому переповів…
І я цілком згідний з цією жінкою.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!