Обов’язково прочитайте.
Це у мене була вже 5 консультація, тому я була вже дуже втомлена. Прийшло подружжя.
– Я перший раз у психолога! Мене дружина вмовила! – говорив зі злістю чоловік.
– Ну і?
– Що і?!! У мене син дебіл! – кричить він.
– Дебіл – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син в цьому сенсі дебіл?
В цей момент чоловік на мене дивиться, як на розумово-відсталу. Обертається до дружини та промовляє:
– Ти до кого мене привела?
Вона незворушно сиділа на стільці, затискаючи долоні між колінами. Чоловік вже обертається до мене, а дружина ні слова не промовляє. Я теж мовчу. Тоді він не витримує і продовжує:
– Ось ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?
Тут чоловік закочує очі, дивуючись з моєї тупості. Знову звертається до дружини:
– Де ти цю дуру знайшла?
На моє здивування, жінка себе вела доволі пристойно і не здавалася. У її очах були втома та смуток, я розуміла – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.
– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводитися як, як …
– Як?
– Я прийшов додому з роботи, а там все розкидано, черевики посеред килимка. Та й кажу йому, щоб хоть щось в цьому житті зробив корисне. Черевики хоча б на місце поставив. Говорив так сто разів, а той не чує. Недавно прийшов зі зламаним телефоном, і байдуже. Матері геть грубіянить. Удома нічого не робить. Я вже не знаю, як з ним говорити, як порозумітися. Ви ж психолог, скажіть, що робити. Рішення є?
– Є, – чманіє від своєї нахабності ще більше.
Розумієте, є алгоритм психологічної консультації: під час першої зустрічі необхідно лише збирати інформацію, але тут мені не вистачило сил робити все за шаблоном.
– Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете знайти з ним спільну мову?
– Ну та, сказав же!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Кажіть, що робити.
– Як ім’я вашого сина?
– Антон.
Я беру білий аркуш паперу та пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету.
– А тепер уявіть собі, що на цьому листі стоїть ваш син.
– Вийшло? – питаю.
– Так.
– А тепер повільними кроками станьте на цей лист паперу та увійдіть в образ сина. Уявіть, ви – це він, який кожного разу чує від вас лише крики та докори.
З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.
– А тепер скажіть, що відчуваєте?
– Самотність та сльози в горлі. Плакати хочу.
– Чому?
– Від образи: всім щось від мене потрібно, і щоб я не робив, все не так. Ніхто мене не розуміє.
– Хто саме?
– Батько.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб більше хвалив мене, щоб спитав, як в мене справи.
– Зробіть вдих і на видиху виходьте з листа.
– Я все зрозумів, у мене батько був таким же. А тепер і я теж…
Це був мій найкоротший сеанс у 18 хвилин. Перший раз в моєму житті.
Які у Вас стосунки з батьками?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!