Історія заробітчанина… Історія про те, як після заробітків залишитись на вулиці…
Я не хочу жалості. Я просто шукаю людей, які можуть поділитись досвідом, підказати ті шляхи вирішення проблеми, які я не бачу.
Я ділюсь своєю історією, яка, можливо, комусь допоможе не допустити моїх помилок. Пишу сюди, бо ця історія про людей, які живуть саме тут, в Стрию.
Як колись виїжджали люди на заробітки розповідати не треба. В Стрию дуже багато сімей, в яких є заробітчани в Італії… Я поїхав туди у 2006. В Італії була мама, в Україні лишилась сестра. Брат жив в Росії.
Всі знають, що батьки на заробітках живуть проблемами і потребами дітей. Моя мама така ж. Тільки в брата і сестри проблеми і потреби ніколи не закінчуються. Мама не витягувала. Постійно просила у мене допомоги.
Я їх дуже любив, тому не відмовляв. І так тягнулось довгих 9 років. Я жив їхнім життям. Машини допомогти купити- будь ласка, ремонт, меблі – будь ласка, жінка брата з сином хоче в Італію – буль ласка, в халепу вскочив, дай гроші – будь ласка, мама їде до внуків в Україну, підкинь трошки – будь ласка…
За 9 років історій було багато. Так і вони звикли, що мені нічого не треба… Про маму взагалі мовчу…. Завжди заробляючи, вона так рідко дозволяла собі хоч щось, бо вдома 3 внука, ще й аліменти на четвертого замість сина платила, дочка з любимим зятем, і любий старший синок.
Звісно, щоб я далі давав, вони пообіцяли, що батьківська квартира трьохкімнатна залишається за мною. Я повірив… І давав, давав…
Я їм так вірив, що навіть чеки грошових переказів викинув… Зараз їх відновлюю, щоб не бути пустословим…
Був період, коли оступився, почав грати в автомати. Що встигали – родичі забирали, собі… Дорікали, але ніхто не старався допомогти вилізти з того, просто дорікали, давили на жалість, просили і брали …
Нарешті в 2015 зустрів свою людину. В Італії. Ми самі знімали квартиру, щодня важко працюючи, ні від кого не залежили. Вона чула, як всі вдячні, але питала: крім слів, яку ти ще вдячність бачиш?
Я відповів, що пообіцяли, що квартира моя. Вона не вірила, казала, що коли пахне грошима, люди забувать про все… Я не вірив їй… Бо як мої найрідніші можуть так вчинити зі мною? А вона хто? Навіть ще не жінка…
Вона часто говорила мамі, що діти дорослі, що час їй подбати про себе. Це звісно декому не дуже подобалось… Ми пропонували допомогти придбати матері житло, щоб мама ні від кого не залежала. Але це не влаштовувало тих двох. Бо звісно мамі б довелось дбати за свій куток, а не кормити їх. До речі, ми єдині, хто пропонував мамі щось дати, а не взяти… Але і це матері не відкрило очі…
Перший дзвіночок був, коли я сказав, що хочу продати квартиру. Всі переконували, що одразу перепишуть на нового власника. Далі сестра чомусь вирішила, що може просто приїхати до нас, відпочити. Жити в нас, НЕ питаючи в нас!!! Бо в нас трьохкімнатна квартира!!!! Так вони з мамою вирішили. Можна сказати, просто ставили перед фактом. Звичайно, моїй дівчині це не сподобалось. Ми рівні були у фінансовому плані, заробляли, відкладали вже разом. Її дратувало, чому чужі їй люди вирішували, що буде робитися в нашій хаті, в нашому житті…
Перший раз я проковтнув. Коли ж мама з сестрою вирішили повторити історію, я сказав ні! Я знайшов їм інше житло, нікого на вулиці не лишив… Але ж як це так???? У тебе трьохкімнатна квартира!!!!! Вони звикли, що все моє – то їхнє. І тут вони зрозуміли, що по-їхньому не буде і почалась помста чи що це, я навіть не знаю. 2018 ми вирішили повернутись додому і виховувати сина вдома, в Україні…
Я відмовився від італійських документів, вирішив закрити питання заробітків назавжди, сім’я повинна бути разом. Але ця новина не дуже порадувала їх. Я чув, що я придурок, що в нас нічого не получиться… І ні одного слова підтримки. Мабуть тому, бо не робив, як їм хотілось, бо мені треба квартира, за яку я заплатив кожному. Консультувала їх коханка брата, яка працює в державній установі, юстиції. Вони настільки хотіли мені насолити, що слухали її, забули усе, що зробив для них…Сина не дали прописати… Родичам розповідали невідомо що… Намагались оббрехати жінку, посварити нас. То мені пороблено, то я в секті…
Вони просто загрузли в брехні. Мама таки лишила довіреність на сестру, щоб вона переписала на мене свою частку. Що робить сестра? Йде до нотаріуса і розповідає, що я щось незаконне хочу прокрутити. А маму згодом відмовляє. Брехня на брехні. І вони ніяк не можуть зупинитись. Я знайшов роботу в іншому місті. Розуміючи конфлікт, одразу відкинули варіант жити там. Родичі казали: Заходьте і живіть. Я відповів: Перепишіть спочатку, щоб ми спокійно могли робити ремонт. І тут діалог закінчився. Ні! Бо мамі і брату не має куди йти! Тобто знову я повинен подбати про них, знов мені розгрібати їхні помилки…
Мама всі зароблені гроші майже 20 років віддавала їм, а подбати маю я! Навіть пенсійну мамину карточку і ту спустошують… Тобто від обіцянки нічого не залишилось. Те, що усім трьом заплатив сповна теж нікого з них не цікавить. Навіть маму… Сестра почала торгуватись з братом, хотіла від нього грошей за перепис частки на нього. В брата і зятя амнезія. Кажуть, що я нічого не дав, що вони нічого не просили…
Три роки я чекав, просив… Вони просили, ще трохи часу, я давав. Потім вони сміялись в обличчя, відмовлялись… і знову обіцяли…. і так вже майже 3 роки… Вони просто не вірять, що я піду далі. Жінка в декреті, я працюю сам… орендуємо житло, а в моїй хаті живе коханка брата з дітьми… Особливо болить тоді, коли розумію: скільки зробив для чужих дітей, і скільки забрав у свого… Мама сховалась від відповідальності в Італії і слухає, що їй каже дочка…, брат в Польщі ( з Росії втік через кредити) слухає коханку, сестра з чоловіком розкрутили маму і його батьків на більшу квартиру, ремонт, бо вже дітей 4, тісно їм … Звичку жити гарно за чужий рахунок подолати дуже важко… І ніхто не слухає совісті, бо її, мабуть, просто нема…
Я 9 років жив ними… Я захотів жити своїм життям… Перестав давати… Захотів своє… І все… Готую документи до суду. Збираю докази. Родичі, які то все бачили, поніміли. Мовчать. Як завжди: моя хата з краю… Хоча я ніколи не відвертався, коли міг виручав… Ми не шукаємо помсти! Кожен за все рано чи пізно відповість. Я просто хочу забрати СВОЄ!!!
Мені було дуже важко наважитись на цей крок, але мовчати вже не можу. Я доведу, що вони мені винні!!! Мене вони не чують, тому пробую різні варіанти, щоб нарешті почули! І зрозуміли, що вони далеко не такі порядні, як себе видають, особливо вчитель і мама уже 4 дітей. Карантин грає їм на руку, бо щоб забрати дублікати чеків, мені потрібно до Італії, а зараз це трішки проблематично. Але одного дня я це зроблю. Я вірю, що правда переможе. Хоча попереду дуже довга і важка дорога, що таке суд я знаю дуже добре, на жаль. І шкода, що мою маму чекає та ж історія, коли теж перестане давати гроші, коли теж захоче своє…
Така історія чекає кожного другого заробітчанина, коли він просто захоче своє, захоче хоч якоїсь вдячності за зроблене…
Може хтось підкаже мені якийсь новий варіант вирішення питання? Дякую, хто дочитав і вислухав.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!