Одного разу стала мене вчити життя моя знайома. Зустрілись ми випадково на вулиці, зупинились та й каже вона мені:
– Найважливішою та найдорожчою людиною для тебе знаєш хто має бути?
– Хто? — запитую я.
– Ну звичайно, що ти. Ти маєш бути для себе завжди на першому місці! — наголосила подруга.
– Як це? А як же самопожертва, любов до рідних та близьких ?? Хіба любов до себе це не егоїзм? — далі запитую я.
– Ну знову ти починаєш… Хіба тебе життя ще досі нічого не навчило?..
І тут я зрозуміла, що вона має рацію, бо згадала, що сталося зі мною декілька років тому. Тоді життя напевно хотіло мене розірвати на шматки…
Завал на роботі, керівництво вимагає стрибнути вище голови, а вдома у мене ще гірша ситуація. Мій тато важко захворів і потребував постійного догляду. Щодня я приходила з роботи та ходила біля старенького: варила йому їсти, годувала, мила та переодягала. Згодом ще й донька мене шокувала однією заявою…
– Я забираю документи з університету! Більше не хочу там вчитися! Досить з мене?
– Що? Як це так? — обурено запитувала її я.
– Хочу насолоджуватись молодістю, а не сидіти за книжками й нічого окрім них не бачити! Не хочу перетворитися на таку як ти!
Такого від неї почути я геть не очікувала. Тому пішла жалітись чоловікові, а той мені сказав, що я сама винна, бо мало часу приділяю доньці. Однак де мені той час взяти було, якщо я ледь сама поїсти встигала, не говорити вже про щось інше.
В такий складний період життя, ніхто не підтримував мене. Донька зовсім не слухалась, чоловік та мама, які мали б бути найбільшою моєю опорою, взагалі відвернулися. А зі своїм синдромом відмінниці хотіла задовольнити усіх. Мені здавалося, що роблю щось не так або ж недостатньо добре… З усіх сил старалась, а в результаті усе пішло шкереберть. Батько через пів року помер, чоловік пішов від мене й донька подалась світ за очі. Добре хоч з роботи не прогнали, мабуть, пожаліли. Якось з роботи їхала не маршруткою я, а забрала мене швидка допомога. Ось так допомагаючи іншим я загнала себе у таку ситуацію, що й досі не можу відновити себе. Напевно вже і ніколи не вдасться відновитись, бо треба було себе відразу берегти.
Однак, цей урок я засвоїла на відмінно. Шкода, що надто пізно… Але справді, подруга має рацію, адже ваш головний ресурс – це ви. Бережіть його заради інших. Не вичерпуйте себе, бо потім ніхто не зможе вас наповнити.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!