Олексію запропонували на роботі відпустку в Прибалтику, туристична поїздка містами: Вільнюс, Рига, Таллінн…Путівка на двох, то ж він і свою дружину взяти може. Осінь, багато справ вдома, але коли ще зможуть так поїхати? Ніхто більше і не запропонує. Тим паче, що вони за кордоном ще ні разу не були. Поки зібралися, то вже декілька разів посварилися. Прийшов Олексій додому, пропонує Ользі, а вона одразу на диби:
– Ти що взагалі здурів? Яка Прибалтика? Нам стільки всього ще треба зробити, до зими підготувати все. Соломи вдома немає, картопля не копана, а дітей на кого залишимо? А хто худобу годувати буде. Хочеш, то поїдемо, але цілу зиму тоді будемо голодні.
Старша донька почала вмовляти матір, щоб та погодилася. Мама ж би їй якісь гарні речі привезла, в наших магазинах такі не знайти. Ольга здалася після вмовлянь доньки. Перед від’їздом всі взялися за працю: копали картоплю всією сім’єю, Олексій привіз солому, пиляв дрова. Тиждень праці і можна їхати зі спокійною душею.
Все село зібралося до Ольги й просило привезти то дитяче, то жіноче, то ще щось. Жінка навіть записувати все не встигала. Гроші накидали, головне – не забути, хто що давав.
Ольга лише всі надії покладала на свекруху, яка весь день поралася по господарству, а ближче до вечора готувалася до сну. Ольга так і говорила:
– Мамо, надія на тебе.
Донька навчається в шкільному інтернаті: поїде в понеділок, приїде в п’ятницю, а на хлопців можна було і не надіятися.
– Їдьте з Богом, – говорила Мартинівна.
Хоча свекруха й нестара була, пішов сьомий рік, як на пенсію вийшла. Але от здоров’я вже не мала – самостійно п’ятьох дітей підняла. Все життя в колгоспній роботі. Давно її очі не світилися від щастя, та й сама говорила, що віджила вже своє.
– Вже поїхали твої? – запитували її.
– Та збираються – відповідала Мартинівна. – Таке життя настало, то ми лише дальше свого села не виїжджали…
Ольга вже перед від’їздом спитала у свекрухи:
– Мамо, ти що хочеш? Може, тобі хустку привезти?
– Та навіщо мені того, в мене хусток є з кожних поминок. Вистачить до кінця життя.
На поминках тепер хустки роздавали старим жінкам, пішла така мода.
– А от на ноги щось би здалося, на зиму.
– Поглянемо, мамо.
Часто в Мартинівни ноги хворіли й набрякали від звичайних калош, тому давно мріяла про якісь гарні чобітки, і щоб зручні були. Однак, соромно було в дітей просити.
Так жінка замріялася чобітками, що вони вже й снилися її. А Олексій з Ольгою гарно долетіли, даремно боялися того літака, в ньому ще комфортніше, ніж автобусом. Гарні екскурсії були, погода сонячна та й група гарна попалася, люди всі з села, прості. А ще які там магазини, в нас і близько таких немає. Витратила Ольга всі гроші, назбирала речей дві валізи та ще сумку з коробками. Не знала, як з цим ще вони мають долетіти додому.
Залишалося трохи до від’їзду. І вже почали думати про дім, про дітей, про домашні справи. Ось тут Олексій про материнське прохання і згадав.
– Мати ж просила на ноги щось. Осіннє чи зимове. Треба взяти.
– Вже будемо вдома, я їй куплю калоші.
– Калоші… – образився за матір Олексій. – Дивися, скільки ти собі купила, чужим людям, а матері моїй калоші хочеш.
– Та вона вже стара, скільки їй того треба, ще туфлі на високому придбай.
– Сам піду і щось виберу.
Був Олексій в різних магазинах, однак нічого не міг вибрати. Шкіряні хотів, щоб і м’якші, і тепліші. Та й красиві хочеться, щоб всі навколо заздрили й бачили, який їй син подарунок зробив. От зайшов він в черговий магазин й вирішив порадитися з продавчинею.
– Мені потрібне взуття для матері на зиму.
– Калоші он в тому відділі.
– Не хочу я тих калош, мені гарне взуття треба.
Вона оглянула чоловіка з голови до ніг й знала, що він здивується з цін в цьому магазинні:
– Так кажете, що вам потрібне пристойне взуття…
– Звісно.
От вийняла вона з-під прилавка красиві жовті черевички – просто ідеальні, акуратні кнопочки збоку, хутро всередині, а шкіра так вироблена була, така м’яка… Матір точно буде задоволена.
– Вона неймовірні, а яка ціна?
Продавчиня з насмішкою чекала на це питання, адже розуміла, що чоловік не може собі цього дозволити.
– Шістдесят євро.
Олексій дуже здивувався й аж зойкнув. Вони ж дружині, доньці чоботи до колін купили за пів ціни, а тут черевички, скільки там тої шкіри. Його просто жаром облило, вийняв гаманець й почав рахувати кошти. Останні гроші перераховував й молив Бога, щоб вистачило.
Розплатився й пішов. Вулицею ще оглядав коробку, яка вигравала на сонячному світлі. Ольга побачила в готелі ці черевички й одразу зрозуміла, що вони не з дешевих. Як Олексій сказав про ціну, то вона одразу кричати почала:
– Ти геть вже клепку втратив? Скільки, скільки ти заплатив? Останні гроші витратив. Ми ж на весілля доньці відкладаємо, а ти собі таке дозволяєш.
Плакала Ольга довго, вже й сама ногу почала пхати, але замалі, на доньку теж не підійдуть, бо в неї тридцять дев’ятий розмір.
– Іди, нехай грошики повертають. Скажи, не підходять.
Олексій розумів, що дружина права, однак не міг віднести ці черевички, він же матері купив. Та й соромно було повертатися в той магазин, там продавщиця і так з нього насміхається.
Ольга довго плакала, а потім промовила:
– Там же Вірка хотіла собі черевички, їй і перепродам. Ніжка в неї теж маленька, як і в матері.
Так Ольга й заспокоїлася. Приїхали вони на свій хутір, а там вже вся сім’я чекає, ніхто не спав посеред ночі. Почала дітвора все приміряти, витягувати з коробок цукерки, солодощі. І тут доньці в руки потрапила коробка з черевичками жовтими, які так сяяли, що очей не відірвати.
– Це кому? – запитала донька.
Ольга єхидно промовила:
– Ой не питай, синок матері привіз, шістдесят євро заплатив.
Мартинівна була настільки здивована, що навіть не почала насмішки невістки. Взяла в свої зроблені темні руки черевик, погладила шкіру й почала приміряти. Пройшлася по кімнаті, а здавалося, що по перинах ходить. Від радості й заплакала. Ольга дивилася мовчки, Олексій застиг, і діти замовкли.
Підбігла до неї онука:
– Бабусю, чого плачеш, дивись, які у тебе красиві будуть черевички.
А жінка не припиняла плакати, не могла зрозуміти чому. Чи за молодістю, чи через таке складне життя. Олексій не міг дивитися на материнські сльози й вийшов на ганок. Ольга одразу побігла за чоловіком.
– Дивись мені, не смій забирати у неї ці черевики.
– Та я що геть здуріла, розумію все… – прошепотіла Ольга, а в самої в очах також сльози.
Вам сподобалася історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!